Притча про блудного сина – це пряма вказівка на те, що неможливо увійти в Царство Боже без скорбот (див. Дії 14:22). 

Блудний син усвідомив свій стан лише тоді, коли йому стало дуже погано (див. Луки 15:11–32). Доки він їв, пив, блудив, веселився, йому не було коли думати про вічність.

Старший син, що постійно був біля батька, – це образ людини, яка намагається все ретельно виконувати, бути у всьому слухняною, щоб уникнути скорбот. Проте результат цього доволі плачевний: життя не вчить її співчувати, співстраждати, співрадіти.

Та чи означає це, що потрібно бути провокатором, уподібнюватися блудному сину, тобто спонукати себе до всіляких недобрих учинків, не слухатися батьків і старших, начальників, щоб за це дістати покарання, відчути скорботу і так навчитися співчувати іншим?

Ні, це не так! Господь не відмінив заповідь: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!». Він не відмінив і всі інші заповіді: не вбивай, не кради, не чини перелюбу, не заздри (див. Вих. 20:2–17).

Такими обставинами, які вчать нас дослухатися до інших та співчувати їм, які зменшують дебелість (грубість) нашої душі та тіла, є час Великого посту. Як кажуть святі отці, піст – це оголошення війни самому дияволу.

Хто постує, однак намагається піст якось собі послабити або постує лише тілесно, а душевно у всьому проявляє нестриманість, той уподібнюється до старшого сина, у серці якого не з’явилося жодної краплі співчуття чи радості через те, що молодший брат повернувся в батьківський дім. У його серці були лише образа на батька та осуд брата.

Кого в цьому світі більше? Тих, хто кається і повертається в отчий дім, знаходить дорогу до Церкви, чи тих, хто вважає себе дуже правильним, праведним і справедливим, але не має у серці елементарного людського співчуття? Певно, останніх набагато більше.

Основна причина цього – нехтування постом. Скільки людей будуть цьогоріч постувати? Одиниці. І це при тому, що йде війна. Коли Господь послав пророка Іону до Ніневії сказати, що за велике нечестя його жителів вона буде знищена, то всі дотримувалися суворого посту й навіть посипали свою голову попелом. І Господь обернув Свій гнів на ласку та помилував усіх (див. Йони 3:2–10).

Де піст більшості людей, які так само перебувають під постійною загрозою знищення? Усі бачать, як прилітають ракети в будинки  киян, дніпрян, одеситів, харків’ян. Чому ж ми такі нечутливі? Виходить, що більшість з нас не лише не має співчуття до інших, а навіть почуття самозбереження. А це стан не живої, а мертвої людини. Задумаймося, чи не конкретно нам адресовано грізні слова Книги Апокаліпсис: «…Маєш ім’я, ніби живий, а ти мертвий (див. Апок. 3:1)»? Що ще має статися, щоб ми, подібно до блудного сина, отямилися? Які лиха ще мають спасти на наші голови?

Однак замість посту триває постійне нагнітання ненависті, замість молитви й покаяння – постійний осуд інших. Навіть у такий час замість стриманості – багате вбрання, застілля та веселощі. А у всіх засобах масової інформації навіть неприкрите нахабне розпалювання міжрелігійної ворожнечі, яке в багато разів уже перевищує антицерковну пропаганду, що велася в безбожні радянські часи.

Кому це вигідно? Лише тим, хто звик до гріха і навіть наймерзенніші з них хоче оголосити нормою; тим, хто став другом не Христа, а лукавого.

Наближається час Великого посту. Задумаймося: як ми його проведемо? Чи станемо в ряди тих, хто виправдовує гріх і всяке беззаконня, чи наслідуватимемо святих, які саме завдяки посту завдавали рішучого удару лукавому й так досягали спокою та миру.

Архімандрит Маркел (Павук)