Як правильно допомагати ближньому?

Здавалося б, дивне питання. Ну, ось допомагати і все.

Насправді це питання не з простих. І ми зараз не говоримо про технічний бік цієї проблеми. Важливо зрозуміти, що саме нами рухає, коли ми хочемо допомогти ближньому.

Тому що якщо бути до кінця чесним, то може виявитися, що ми допомагаємо ближнім, аж ніяк не з прагнення дотриматися заповідей, але навіть і в цьому випадку, мотивація може бути не найкраща.

Адже це не таке і рідкісне явище, коли віруючий робить ту чи іншу благу справу не з любові до Бога та ближнього, а з банального страху перед потойбічною долею. І це не найгірше спонукання, адже самим фактом творення благих справ ми можемо робити душу благороднішою, коли низинний страх покарання перетворюється на піднесений страх Божий ‒ боязнь образити Творця своєю невдячністю.

Але найгірше бажання комусь допомогти ґрунтується на гордині. На самовпевненій і сліпій установці, що Я краще знаю, що саме необхідно моєму ближньому. Навіть краще, ніж він сам. І мій «священний обов'язок» ближньому це розповісти. Прикладів такої зарозумілої та безглуздої «допомоги» ми у своєму житті бачимо дуже і дуже багато. Любоначалля, пристрасть повчати всіх і кожного, виставляти себе самозваним і самопроголошеним експертом у всіх областях. Зрозуміло, тут немає жодних істинно благих спонукань. Джерело цього прагнення – саме гординя – важке, принизливе, душне для ближніх почуття власної важливості та винятковості.

Такому «помічнику» навіть на думку не спадає, що його «важливі» поради взагалі можуть не потребувати. Ну і без жодного сумніву допомога від таких людей на практиці виявляється безглуздою і обтяжливою.

Так само, як це часто буває, самопроголошений помічник не може навести лад у своєму власному житті. Звідси всі ці дивні «лікарі», які не можуть впоратися з власними хворобами, сумнівні «психотерапевти», у яких руйнується їхнє власне сімейне життя, фальшиві проповідники благочестя, схильні до найнижчих пристрастей і гріхів і т.ін.

І з боку нав'язливе бажання «допомагати» ближньому від таких духовно (а часом і душевно) нездорових «рятівників» виглядає для оточуючих зовсім безглуздо. Але тільки для оточуючих, а не для «помічника»-самозванця. Ця духовна сліпота, це безумство пов'язане лише з тим, що творене ними «благо» робиться без Бога. А там, де немає Бога, не може бути добра.

Давайте подивимося відверто на себе, можливо й у нас зустрічаються такі ось напади самовільного «порятунку» оточуючих? Щоб такого не траплялося, щоб щиро, праведно і по-справжньому допомагати ближньому, ми повинні спершу змиритися. Почати з самого себе – просто подивитися чесно всередину власної душі і задуматися – а чи не потребую я сам допомоги? І тільки після чистої молитви до Господа – єдиного істинного подавця всіх благ, максимально делікатно, зі смиренністю та тактом можна запитати ближнього – чи не можемо ми йому чимось допомогти. Тільки тоді в міру власних сил ми можемо спробувати допомогти іншій людині. І Господь благословить наш намір.

Записала Наталя Горошкова