Нинішній тиск на Українську Православну Церкву багато в чому нагадує історію сорока мучеників Севастійських. І хоча всі її знають, але варто нагадати.

У IV столітті римські воїни-християни відмовилися від вимоги влади вшанувати язичницьких богів. І християнських воїнів загнали в крижане озеро, дозволяючи вийти лише тим, хто зречеться. А на березі відступників вже чекала жарко натоплена лазня. Проте мученики стійко переносили і саму муку, і настільки сильну спокусу, до якої було рукою подати. Катування тривало протягом ночі, і під ранок лише один з сорока, не витримавши, відрікся від свого подвигу і кинувся в баню, але негайно ж помер. Бачачи стійкість духу християн, один з мучителів сам прославив Христа і приєднався до тих, що стояли в озері, заповнивши число сорок.

Приблизно те ж саме зараз роблять і з нашими вірними (іноді майже буквально, залишаючи наші обителі, які жадають захопити, без світла і опалення), чекаючи, що хтось спокуситься примарою «тепла» і «спокою». А деякі, хто вже на півдорозі до «лазні», ще й бентежать сповідників, які зберігають вірність своїй церкві, закликаючи їх залишити свій подвиг.

Але ми бачимо, що всі ці заклики-обман. Будь-які поступки в питаннях порятунку не призводять до ослаблення спокус, але, навпаки, створюють грунт до ще більших спокус. Не варто сподіватися, що наша щирість і наш патріотизм якимось чином вплинуть на припинення утисків.

Невіруючі і нецерковні люди дивляться на нас як на політичну силу. Їм невтямки, що ми любимо свою країну, свою землю і свій народ не для того, щоб комусь сподобатися. Для нас люди не електорат, про який згадують тільки один раз в чотири роки, а живі клітини тіла Христового, яким обіцяна вічність. Це частина нашого релігійного світосприйняття. Нам так заповідає Наш Бог, Господь Ісус Христос. Нас так вчить наша Церква. Ми так живемо і по-іншому просто не можемо.  Наше завдання-виховати в собі любов до Бога, а цього можливо досягти тільки через любов до ближнього, причому не до абстрактного, а до конкретного, який живе і працює поруч. Але головний орієнтир на цьому шляху ‒ бути вірним Триіпостасному Богу і Церкві Христовій.

Знову і знову доводиться констатувати, що всі поступки не приносять благого плоду, а навпаки – призводять до ще більших вимог. Мабуть, за задумом сценаристів нашої ситуації, тиск повинен посилюватися до тих пір, поки Українська Православна Церква повністю не розчиниться в ПЦУ.

Нас лякають, що ми залишимося в меншості, маргіналізуємося, що нас поставлять поза законом, що у нас відберуть всі храми і монастирі. Що ж, якщо цього вимагає стояння в істині – ми готові йти до кінця. Господь наш ясно сказав: «Не бійся, мале стадо! бо Отець ваш благоволив дати вам Царство» (Лк. 12:32).

Для вірних чад Української Православної Церкви об'єднання з ПЦУ не питання юрисдикцій і не питання політичне. Це справді питання спасіння, оскільки ми вважаємо, що не може бути справжньою Церквою структура, яка не має законного рукоположення – апостольського спадкоємства.

Нам кажуть: яка різниця, адже дійсність рукоположень ПЦУ визнав Константинопольський Патріарх? На жаль, ніхто не застрахований від помилок і падінь, причому неважливо, хто ти: Патріарх або мирянин.

У православній системі цінностей немає безпомилковості і безгрішності за статусом. Всякий, хто порушує церковне Предання, виражене в загальноприйнятих соборних постановах і святоотцівських правилах, руйнує віровчальний і канонічний фундамент будівлі Церковної, а значить – робить гріх. Особливо це стосується церковних керівників, адже їх помилки можуть стати причиною помилки багатьох, хто їм довіряє, отже – стати причиною їх вічної смерті.

Так само ніякі нові декларації і вимоги переслідувачів, що йдуть врозріз з канонами Церкви, не зможуть врятувати Українську Православну Церкву. Вони тільки послаблять її, увергнувши в новий розкол. Саме цього і хочуть гонителі: послабити, розколоти і знищити.

Звичайна людина, як і будь-яка жива істота, прагне позбавити себе від страждань. Але християнин знає, що метою життя віруючого не є затишок, безпека, спокій і благополуччя на землі. Всім цим ми можемо і повинні пожертвувати заради вищого блага – возз'єднання з нашим Господом в царстві Його. І саме цього вищого блага нас хочуть позбавити гонителі, провокатори на їх службі і ошукані ними наївні душі.

Всі страждання, випробування і спокуси мають свою межу. Всі вони кінцеві. Так було завжди, і так буде: гоніння рано чи пізно припиняються.

Нам потрібно лише вистояти, не піддатися на солодкі промови спокусників, подолати цей нелегкий час, залишитися собою, залишитися християнами, люблячими Господа і ближнього свого, і тим не втратити свого вінця, уготованого нам від Христа.

Преподобний Юстин (Попович), великий Сербський богослов і страждалець за віру і істину від богоборчого режиму Броза Тіто, сказав прекрасні слова, які можна назвати заповітом кожному, хто відчуває відповідальність за Церкву Христову: «Церква – це вічність в часі, в цьому тимчасовому світі... Не вона повинна орієнтуватися на час або потурати духові часу, а, навпаки, час має керуватися нею... Бо вона ‒ завжди Божественна, завжди свята, завжди Апостольська, завжди Соборна, і тому ніколи не можна жертвувати вічним заради тимчасового, Божим заради людського, небесним заради земного. Не можна і пристосовуватися до духу часу. Навпаки, в завдання Церкви входить: вводити час у вічність, перетворювати тимчасове, щоб воно стало здатним сприйняти в себе вічне, відроджувати все людське Боголюдським».