Відповідь очевидна: тому що турбота про свій земний добробут була для них важливішою за виконання Закону Божого та духовне життя (див. Лк. 8:26–39). 

Нехай кожен із нас запитає себе: що для мене важливіше? Чи завжди для мене в пріоритеті Христос і Його заповіді? Совість нам підкаже, що не завжди ми намагаємося жити так, щоб догодити Богу, а не якимось своїм пристрастям.

Проте, коли ми забуваємо про Спасителя, тоді стаємо багато в чому схожими на того біснуватого чоловіка, агресію якого не могли стримати найміцніші ланцюги. Кожна пристрасть: чи то черевоугодництво, чи хіть, чи гнів, чи срібролюбство, чи нудьга, чи марнославство, чи гординя – також робить нас біснуватими. Закони суспільної моралі та кримінальний кодекс трохи нас приборкують. Однак часто буває, що зовні на людях ми стараємося поводитися ввічливо, скромно й культурно, а у вузькому колі своєї сім’ї чи друзів або наодинці взагалі себе не контролюємо і не стримуємо. Тут ми можемо поводитися набагато страшніше, ніж гадаринський біснуватий.

Аналогічно, коли державні закони, які, на думку святих отців, є тим самим стримувачем (2 Фес 2:7), який не дає у цьому світі запанувати антихристу, перестають діяти через слабкість начальників, тоді біснування набуває масового відкритого характеру і проявляється в революціях та війнах.

Нині ми спостерігаємо, як не лише у нас в Україні, а й в інших точках світу йде війна і, подібно до снігової кулі, утягує в себе дедалі більше й більше людей. Як і гадаринські жителі, ці люди не хочуть слухати проповідь Христа, Який закликає до смирення, покори, любові не лише до ближніх, а й до ворогів. Вони так само, як тоді, кажуть Христу: «Відійди від нас!» Його святі церкви, де проповідують мир, оголошують ворожими, закривають або віддають тим людям, які виступають за продовження війни.

Коли гадаринці сказали, щоб Христос відійшов від них, Він не став сперечатися чи викривати їх у порушенні Закону Божого, не став закликати до покаяння. Він лише залишив серед них цього зціленого від біснування чоловіка і наказав йому повернутися до свого будинку та розповісти всім, що зробив із ним Бог. І ось цей чоловік став проповідником Христа, бо став усім розказувати, як зцілився (див. Лк. 8:39).

Не тільки єпископи та священники, а й кожен із нас, дорогі браття і сестри, покликаний бути проповідником Євангелія. Апостол називає всіх християн народом вибраним, царським священством (див. 1 Пет. 2:9). Святитель Іоанн Златоуст переконував сучасників, що їм проповідувати навіть зручніше, аніж священникам, оскільки священник не може добре знати всіх людей, до яких він звертається зі словами проповіді у великій церкві, а голова сім’ї прекрасно знає слабкості всіх членів своєї родини і може успішно за допомогою слова проповіді їх виправляти.

Однак, щоб наші слова були дієвими, насамперед потрібно боротися з власними пристрастями, щоб звільнитися від біснування. Бо як ми можемо закликати до стриманості в їжі, якщо самі постійно об’їдаємося, напиваємося, віддаємося пристрасті тютюнокуріння?! Як ми можемо дітям говорити, щоб вони зберігали свою цнотливість як зіницю ока, якщо свою хіть ніяк не приборкуємо й навіть хизуємося цим перед іншими?! Чи зможемо ми навчити своїх дітей бути милосердними та щедрими, якщо самі тремтимо над кожною заробленою копійкою? Як ми зможемо навчити дітей не гніватися і прощати, коли самі постійно перебуваємо в гніві навіть через незначні причини?! Чи зможемо ми навчити дітей працелюбства й радості, якщо самі проводимо час у лінощах і нудьзі?! Як ми зможемо навчити інших смирення й любові, коли самі постійно впадаємо в марнославство та гординю під час кожної нашої доброї справи?!

Оскільки більшість людей не мала школи духовного виховання, то нині взагалі відкидається його необхідність. Як ще в IV столітті зауважував святитель Іоанн Златоуст, часто батьки турбуються лише про матеріальне та інтелектуальне багатство для свого синочка чи дочки, а про те, щоб вони виростали справжніми добрими, чесними і працелюбними людьми, майже ніхто не переживає.

Та «що лише людина посіє, те й пожне. Адже хто сіє для свого тіла, – пожне від тіла тління; а хто сіє для Духа, – пожне від Духа вічне життя» (Гал. 6:7–8). Скільки нині покинутих своїми дітьми батьків у будинках для людей похилого віку, бо свого часу вони не змогли привити їм любов, терпіння та милосердя. І всі ті біди, пов’язані з війною, які ми тепер переживаємо, є наслідком відсутності доброго виховання.

Отже, дорогі браття й сестри, не будьмо байдужими одне до одного, особливо коли бачимо, що наші рідні чи друзі мають якусь недобру звичку. Наприклад, нині часте та надмірне вживання алкоголю з приводу різних свят уважається чи не найвищим проявом любові. Тож докладемо максимум зусиль, щоб із Божою допомогою викорінити цю та інші недобрі звички, тому що, як вчить апостол, «хто навернув грішника з його облудної дороги, спасе душу від смерті й покриє безліч гріхів» (Як. 5:20).

Архімандрит Маркел (Павук)