Митрополит Антоній (Паканич) пояснює, як боротися з несправедливістю в цьому світі і чому революції тільки на шкоду. 

У сучасному західному християнстві – католицизмі і протестантизмі – соціальне служіння давно вже стало підміняти сутність Церкви, яка полягає у веденні людей до Христа.

І чим далі, тим цей аспект все більше наближається до ідей якоїсь «соціальної справедливості», проповідуваних ліворадикальними політичними течіями. Окремі церковні лідери навіть починають використовувати у своїх зверненнях революційну фразеологію.

Ось зовсім недавно один католицький ієрарх на недільній проповіді заявив: «Великдень відчувається скрізь, де люди повстають і захищають людську гідність, гідність життя, гідність свободи». Здавалося б, а що тут не так? Хіба погано захищати свою гідність і свою свободу?

Звичайно, саме по собі це не погано, поганими можуть бути засоби цього самої «захисту». Але ж мова йде про Великдень – про Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, про перемогу над смертю. Що може бути священнішим для християнина? Однак виявляється, що «повстання заради гідності» для деяких осіб, які називають себе християнами, практично дорівнює Воскресінню Господа.

Насправді практично всі повстання і революції проходять під слушними гаслами «свободи, рівності, братерства», «звільнення» і «гідності». Але давайте будемо чесні: всі ці рухи, за дуже рідкісним винятком, несли з собою кров, жертви, громадянські та світові війни, голод і страждання мільйонів людей. На нашій землі це можуть засвідчити сонми новомучеників.

Як часто буває, коли народ, поваливши владу, яка здавалася йому нестерпною, отримував натомість ще більших тиранів і гнобителів.

Але як же тоді бути з несправедливістю в цьому світі?

Церква вчить, що цей світ несправедливий внаслідок гріхопадіння і гріх буде царювати в ньому до самого кінця. Звільнитися від уз гріха заради нового святого життя в Царстві Небеснім без страждань і несправедливості можна лише покаянням і прийняттям Христа. Але в земному житті уникнути страждань не може ніхто. Тому спроби створення «Царства Божого на землі» відпочатку приречені на провал.

Однак зараз боротьба «за права», «за гідність», «за справедливість» – це модний тренд, якому і намагаються слідувати деякі західні християни, щоб не відстати від мінливого світу. У католицизмі навіть з'явилася особлива «теологія звільнення»: вона підноситься багатьма своїми лідерами як такий собі «християнський соціалізм». Більш того, вони і Христа представляють як першого революціонера.

Насправді немає нічого більш протилежного вченню Христа.

Давайте згадаємо, чому єрусалимські іудеї, які так голосно вітали Ісуса при Його вході до Єрусалиму, потім відреклися від Нього і вимагали Його розп'яття. Вся справа в тому, що Христос не став месією їхніх мрій. Адже мріяли вони про повстання проти римського панування і світове володарювання. Але Христос принципово не заперечував римську владу, Він проповідував, що Царство Його «не від світу цього». Він проповідував любов і каяття. Саме це і розчарувало іудейських революціонерів I століття.

Так, Церква протягом всієї своєї історії допомагала як могла знедоленим і стражденним. Але перш за все Вона вела і веде людей до Бога в Царство Небесне «де нема хвороби, ні туги, ні зітхання, але життя безкінечне», кажучи словами молитви. Допомога стражденним, в тому числі і матеріальна, – це важливий аспект діяльності Церкви в земній площині, але звести все до нього – значить відібрати у Церкви Її головну функцію.

А якщо говорити про революції, Церква ніяк не може їх очолити, щоб не перестати бути Церквою. Адже ніякі революції, навіть під благими християнськими гаслами, не переможуть гріх і його наслідки в цьому світі.

Записала Наталя Горошкова