Відповідає протоієрей Володимир Пучков.

На жаль, недостатньо. Як це не парадоксально звучить, але вельми багато наших парафіян, читаючи духовну (і тільки духовну) літературу, розуміють в ній куди менше, ніж можливо, і більш того – менше, ніж слід.

Проілюструю. Історію про якогось ченця, який вражав оточуючих здатністю ні на що не ображатися і абсолютним безгнів“ям, але який на перевірку опинився зарозумілим настільки, що реагувати на образи він вважав нижче своєї гідності і уявляв собі тих, хто йому докучав, гавкаючими псами, знають, напевно, всі. Її в одному з повчань наводить авва Дорофей. Одного разу під час перебування абітурієнтом в семінарії я чергував по їдальні з іншим таким же абітурієнтом, у якого не ладилися взаємини з сусідами по кімнаті. Розповівши мені про свої проблеми» і трохи помовчавши, він раптом видав наступне: «з ними потрібно чинити, як писав авва Дорофей: уявляти, що вони не люди, а гавкаючі пси, і не звертати уваги». Даремно я пояснював йому, що нічого такого преподобний на увазі не мав і що даний чернець наведен в приклад того, як чинити не слід. Хлопець все одно залишився при думці, що авва Дорофей рекомендував бачити в кривдниках гавкаючих собак і, таким чином, не ображатися і не гніватися. Або ось ще простіший приклад: вже кілька років я змушений у кожного, хто сповідується в сластолюбстві, питати, що той, хто кається має на увазі. Не повірите, але більше половини таких вважають, що сластолюбство – це любов до солодкого…

Звідки це все береться? Від відсутності навички читання і вміння аналізувати і засвоювати прочитаний текст. Навчитися подібному, читаючи виключно духовну літературу, не можна. Необхідні навички, які звичайно, рано чи пізно сформуються, що не читай. Але скільки помилкових переконань встигне виникнути в голові за цей час? Але ж духовна література – це не підручник з геометрії. Істини, що містяться в ній, не абстрактні, а самі що ні на є життєві. Тобто помилятися в них можна виключно собі на погибель.

Тому тут якраз до речі доведеться хороша світська література: твори класиків, просто хороших письменників і поетів, наших сучасників, врешті-решт... користуючись всім цим, ми скільки завгодно можемо розвивати звичку до читання і навички аналізу, бачення головного, вміння побачити і зрозуміти основну думку. Крім того, читання якісної світської літератури виробляє смак до всього, що написано добре, і імунітет до написаного погано.

По-друге, духовна література нерідко сприймається як те, що пишеться про небожителів і для небожителів. «А, це для ченців!»; «Ну то ж святі»!.. Тоді як для того, щоб почати прагнути до висот, необхідно щонайменше твердо стояти на землі. А для того, щоб розвивати в собі чесноти, слід хоча б зжити пороки. Власне, і про одне, і про інше людина повинна бути обізнана. І вона дійсно може почерпнути чимало потрібного в релігійній літературі. Однак опис, наприклад, пороку – це одне. Його детальна анатомія, образ його дії і його небезпека для душі. Можна сказати, що людина, яка прочитала ту ж «Лествицю», для боротьби з пристрастями вже озброєна. Але як розпізнати в собі пристрасть? Адже ми невпинно виправдовуємо власні вчинки, вибачаємо себе, робимо собі поблажки. Тим часом у творах багатьох класиків, втім, не їх одних, окремі пороки зображені так, що чи відразу не починаєш думати: «а чи немає часом подібного в мені»? Для прикладу прочитайте «Смерть чиновника» Чехова, «Панів Головльових»  Салтикова-Щедріна або «Бісів» Достоєвського. Після цих книг вже не так легко буває ужитися з описаними в них вадами, як раніше.

Хоча, звичайно, в нас живуть не тільки гріхи. Є й чесноти. У зв'язку з цим давайте знову згадаємо авву Дорофея, який сказав, що кожній людині властива якась природна чеснота. Чеснота, дана з народження. Ніякої нагороди вона нам не обіцяє, оскільки спочатку дана нам Богом і ніяких труднощів для її придбання ми не докладали. Разом з тим природна чеснота важлива для нас, оскільки завдяки їй ми отримуємо досвід добротворення, крім того, вона допомагає нам набувати інші чесноти, роблячи для цього душу більш податливою і сприйнятливою. Однак найчастіше ми не тільки не користуємося природною чеснотою для душевної користі, але, навпаки, приписуємо її собі, марнославимося нею, часом поводимося так, ніби вже в силу цієї чесноти ми неодмінно успадковуємо Царство Небесне. Тим не менш, є цілий ряд творів, які дуже ясно демонструють, що природними добрими схильностями нічого ні пишатися, ні марнославитися, ні навіть очікувати того, що вони привнесуть в наше життя щось хороше. Настійно рекомендую прочитати «Стороннього» Камю або «Очима клоуна» Белля. Відразу побачите, наскільки аскетичною, по суті, може бути звичайна світська література.

Ну і, нарешті, головне. Є книги, що майже повністю стирають грань між релігійною і світською літературою, книги, прочитавши які ледь можливо не задуматися про Бога і віру. Такі «Брати Карамазови»  Достоєвського, «Раковий корпус» Солженіцина, «Цитадель» Сент-Екзюпері.

Звичайно, я прекрасно розумію, що сказане тут написано переважно для дорослих. Але ж дорослі і приймають рішення, які саме книги давати читати дітям. І щось мені підказує, що, не прочитавши хоча б того мінімуму, який вказаний мною тут, міркувати про доречність вивчення віруючими дітьми світської літератури більш ніж передчасно.