Навіщо дітям вчити класичну літературу? Хіба релігійної недостатньо?
Відповідає протоієрей Володимир Пучков.
На жаль, недостатньо. Як це не парадоксально звучить, але вельми багато наших парафіян, читаючи духовну (і тільки духовну) літературу, розуміють в ній куди менше, ніж можливо, і більш того – менше, ніж слід.
Проілюструю. Історію про якогось ченця, який вражав оточуючих здатністю ні на що не ображатися і абсолютним безгнів“ям, але який на перевірку опинився зарозумілим настільки, що реагувати на образи він вважав нижче своєї гідності і уявляв собі тих, хто йому докучав, гавкаючими псами, знають, напевно, всі. Її в одному з повчань наводить авва Дорофей. Одного разу під час перебування абітурієнтом в семінарії я чергував по їдальні з іншим таким же абітурієнтом, у якого не ладилися взаємини з сусідами по кімнаті. Розповівши мені про свої проблеми» і трохи помовчавши, він раптом видав наступне: «з ними потрібно чинити, як писав авва Дорофей: уявляти, що вони не люди, а гавкаючі пси, і не звертати уваги». Даремно я пояснював йому, що нічого такого преподобний на увазі не мав і що даний чернець наведен в приклад того, як чинити не слід. Хлопець все одно залишився при думці, що авва Дорофей рекомендував бачити в кривдниках гавкаючих собак і, таким чином, не ображатися і не гніватися. Або ось ще простіший приклад: вже кілька років я змушений у кожного, хто сповідується в сластолюбстві, питати, що той, хто кається має на увазі. Не повірите, але більше половини таких вважають, що сластолюбство – це любов до солодкого…
Звідки це все береться? Від відсутності навички читання і вміння аналізувати і засвоювати прочитаний текст. Навчитися подібному, читаючи виключно духовну літературу, не можна. Необхідні навички, які звичайно, рано чи пізно сформуються, що не читай. Але скільки помилкових переконань встигне виникнути в голові за цей час? Але ж духовна література – це не підручник з геометрії. Істини, що містяться в ній, не абстрактні, а самі що ні на є життєві. Тобто помилятися в них можна виключно собі на погибель.
Тому тут якраз до речі доведеться хороша світська література: твори класиків, просто хороших письменників і поетів, наших сучасників, врешті-решт... користуючись всім цим, ми скільки завгодно можемо розвивати звичку до читання і навички аналізу, бачення головного, вміння побачити і зрозуміти основну думку. Крім того, читання якісної світської літератури виробляє смак до всього, що написано добре, і імунітет до написаного погано.
По-друге, духовна література нерідко сприймається як те, що пишеться про небожителів і для небожителів. «А, це для ченців!»; «Ну то ж святі»!.. Тоді як для того, щоб почати прагнути до висот, необхідно щонайменше твердо стояти на землі. А для того, щоб розвивати в собі чесноти, слід хоча б зжити пороки. Власне, і про одне, і про інше людина повинна бути обізнана. І вона дійсно може почерпнути чимало потрібного в релігійній літературі. Однак опис, наприклад, пороку – це одне. Його детальна анатомія, образ його дії і його небезпека для душі. Можна сказати, що людина, яка прочитала ту ж «Лествицю», для боротьби з пристрастями вже озброєна. Але як розпізнати в собі пристрасть? Адже ми невпинно виправдовуємо власні вчинки, вибачаємо себе, робимо собі поблажки. Тим часом у творах багатьох класиків, втім, не їх одних, окремі пороки зображені так, що чи відразу не починаєш думати: «а чи немає часом подібного в мені»? Для прикладу прочитайте «Смерть чиновника» Чехова, «Панів Головльових» Салтикова-Щедріна або «Бісів» Достоєвського. Після цих книг вже не так легко буває ужитися з описаними в них вадами, як раніше.
Хоча, звичайно, в нас живуть не тільки гріхи. Є й чесноти. У зв'язку з цим давайте знову згадаємо авву Дорофея, який сказав, що кожній людині властива якась природна чеснота. Чеснота, дана з народження. Ніякої нагороди вона нам не обіцяє, оскільки спочатку дана нам Богом і ніяких труднощів для її придбання ми не докладали. Разом з тим природна чеснота важлива для нас, оскільки завдяки їй ми отримуємо досвід добротворення, крім того, вона допомагає нам набувати інші чесноти, роблячи для цього душу більш податливою і сприйнятливою. Однак найчастіше ми не тільки не користуємося природною чеснотою для душевної користі, але, навпаки, приписуємо її собі, марнославимося нею, часом поводимося так, ніби вже в силу цієї чесноти ми неодмінно успадковуємо Царство Небесне. Тим не менш, є цілий ряд творів, які дуже ясно демонструють, що природними добрими схильностями нічого ні пишатися, ні марнославитися, ні навіть очікувати того, що вони привнесуть в наше життя щось хороше. Настійно рекомендую прочитати «Стороннього» Камю або «Очима клоуна» Белля. Відразу побачите, наскільки аскетичною, по суті, може бути звичайна світська література.
Ну і, нарешті, головне. Є книги, що майже повністю стирають грань між релігійною і світською літературою, книги, прочитавши які ледь можливо не задуматися про Бога і віру. Такі «Брати Карамазови» Достоєвського, «Раковий корпус» Солженіцина, «Цитадель» Сент-Екзюпері.
Звичайно, я прекрасно розумію, що сказане тут написано переважно для дорослих. Але ж дорослі і приймають рішення, які саме книги давати читати дітям. І щось мені підказує, що, не прочитавши хоча б того мінімуму, який вказаний мною тут, міркувати про доречність вивчення віруючими дітьми світської літератури більш ніж передчасно.