У неділю ми святкували Торжество Православ'я. Але не всі розуміють значення цього свята, особливо незрозумілий його контекст у нинішніх реаліях.

Хтось скаже: ну добре, Церква відзначає перемогу над останньою великою єрессю. Але ж це було більше тисячі років тому, а зараз що? Сьогодні відбирають храми, єпископат із духовенством звинувачують у наймислиміших і найнемислиміших злочинах і взагалі деякі кажуть, що скоро Церкву зовсім доб'ють… Де вже тут тріумфувати?

Але саме подібна ситуація була перед тим самим днем Торжества Православ'я, перед Собором 843 року, який поставив крапку в іконоборчих суперечках. Напевно, варто нагадати, що іконоборчі переслідування понад сто років терзали Церкву. Іконоборчою була і верховна імператорська влада у Візантії, яка навіть не намагалася, як влада XXI століття, зображати видимість демократії, а знищувала інакодумців усіма доступними для Середньовіччя засобами.

І задовго до іконоборства Церква переживала гоніння від різних єресіархів при владі, а перші три століття існування зазнавала практично безперервних репресій. І вже набагато пізніше Торжества Православ'я Церквою багато було пережито.

Однак, якими б не були гоніння, переслідування, страти і тортури, розколи та єресі, спрямовані проти Церкви, всі вони руйнувалися на порох.

Ми пам'ятаємо обітницю Христа, що Церква буде існувати до самого кінця світової історії: «…Створю Церкву Мою, і брама пекла не здолає її» (Мт. 16:18). І цю обітницю кожен день і годину свого життя ми маємо носити у своєму серці. Особливо у дні найважчих випробувань. Адже це означає, що, хоч би якими були наші страждання, наші скорботи, наші переживання, всі вони рано чи пізно прийдуть до одного – до Торжества Православ'я.

Аби ми самі виявилися гідними цього Торжества, аби ми самі вистояли серед усіх випробувань і залишилися з Христом та Його Церквою, аби не боялися страждань цього швидкоплинного земного життя. І тоді з Божою допомогою ми всі увійдемо на торжество Господа нашого Ісуса Христа.

Записала Наталя Горошкова