За словами свт. Миколая Сербського, бесіда Христа з самарянкою – це бесіда Бога з живою людською душею, причому бесіда Бога, Який завжди вірний Собі і людської душі, яка майже ніколи не вірна собі.

Бог вірний собі, навіть не дивлячись на всі наші зусилля і потуги відмовитися від Нього, Бог не відмовляється від нас, а постійно піклується. Кожен на досвіді відчуває турботу Божу про себе, хоча більшу частину часу і присвячує не самому головному.

Ми намагаємося знайти джерело життя в різних колодязях, де немає Христа.

Концентруємо свою увагу на земному, тому, що дає лише швидкоплинне задоволення, часом уявне, але ніяк не наповнює і не втішає.

Хоча кожен з нас на своєму особистому досвіді знає, що варто зробити найменше зусилля над собою, налаштувати свій розум, серце, волю на Божественне, а не земне, то відразу ж опиняєшся в обіймах Отчих - в обіймах Самого Бога, що дарує мир і розраду. Бог завжди поруч. Адже і самарянка прийшла до криниці, а Христос був уже там... Він завжди чекає. Незмінно і нескінченно.

Господь очікує людину не дивлячись на те, що ми натворили. Він сприймає нас такими, якими ми є. В кожній людині є бездонна глибина, яку може заповнити один Бог.

Без Бога, поза Богом і далеко від Бога життя не існує. Ні справжнього життя, ні справжнього буття, все має бути насичене Божим бажанням, Самим Богом. Заповнюючи своє життя турботами, ми непомітно віддаляємося від Бога, і душа страждає, будучи спраглою.

І як людське життя неможливе без води, так і життя духовне, неможливе без Джерела Живої води - Самого Бога. Ця аналогія і показана в історії з самарянкою. Душа страждає і є спраглою, будучи позбавленою Джерела Життя.

Саме про цю духовну спрагу нагадує нам Господь, Єдиний, Хто здатний її втамувати.

Фрагмент з проповіді в Неділю про самарянки.