Чому часто сила не в силі, а в слабкості?

Міркує ієрей Андрій Чиженко.

Хочеться сказати кілька слів про слабкість як про чесноту.

Ще з язичницьких часів в суспільстві існує стереотип, що людина повинна бути сильною, витривалою, із твердим характером, що змінює цей світ або, в гіршому випадку, добивається від світу і від інших людей свого. Це характерно для багатьох-багатьох поколінь.

В античний час – ідеали Римської імперії, римського громадянина, воїна, що віддає життя за ідеали держави і за «бога»-імператора. У середні віки – ідеали лицарства, за часів Відродження і класицизму – ідеали античних героїв і еллінських міфів. За радянських часів – ідеали типу «Павка Корчагін». Наприкінці XX – початку XXI століття: «Термінатор», «Коммандос», «Гладіатор». Сильні люди з месіанським ухилом. По суті, ідея «супермена». Людина, що володіє надздібностями, що творить добро і змінює цю планету на краще.

У філософії це називається образом західного менталітету. Саме з даного образу виводили свої крайні, прикордонні (щодо моралі) і заполярні (теж щодо неї) образи надлюдини і титану, що розправляє плечі, Фрідріх Ніцше і Айн Ренд.

По суті, сучасна малоцерковна людина вихована в принципах цієї філософії: сподівайся на себе, ти кращий, ти сильний і, звичайно, найталановитіший. У результаті часто людина живе в цьому світі, досягаючи певних результатів, у страшному неспокої, надриві і тривозі, ніколи не будучи задоволеною і щасливою.

Я бачив людей, що досягли в цьому житті, але так і не отримали задоволення від результату. Навпаки, якась космічна печаль і страшна самотність помітна в їхніх поглядах.

І згадувався «Міф про Сизифа» Альбера Камю. Безглузда праця, яка ніколи не припиняється і стає мукою-покаранням.

Тому що мирська сила і героїзм перетворюються в бетонну труну, стінки якого зсуваються і тиснуть, пригнічують душу. Власне, це і є прояв гордині – гордині як способу життя без Бога.

Іноді ця помилка в методі, підході до життя зустрічається і у православних. Людина начебто прийшла до церкви, але не зрозуміла для чого. А приходимо ми туди для єдиного – для набуття живого Бога.

І це набуття Всевишнього, єднання з Ним, з Яхве, з Сущим, і є вищим людським щастям, як писав у своїй праці «Догматичне богослов'я» професор Володимир Лоський.

І це входження під покров ніжної дитячої слабкості, яка потребує батька, і є одним з головних шляхів православного християнина.

Стан, в якому тобі потрібен Бог. Усвідомлення того, що ти без Нього – ніщо. «Я – це черв, а не людина», – говорив святий пророк і цар Давид. Брудний черв'як, що перебуває в гної своїх гріхів, з яких не може вибратися, якщо тільки Він не подасть спасительну Свою десницю. А Він уже подав її не праведникам, а хворим, слабким грішникам, які каються, які усвідомили, що вони ніщо без нього, які відкрили очі, щоб побачити його. Тому Бог їм, звичайно, теж відкрився.

І нам в житті потрібно навчитися з Божою допомогою головної науки – науки жити з Господом, жити в Ньому, як писав святий праведний Іоанн Кронштадтський: «Моє життя у Христі».

Тому не будемо соромитися бути слабкими, адже сила Божа в нашій немочі звершується. І Бог відкривається тим, хто шукає його. 

Ієрей Андрій Чиженко

Теги

Опубликовано: чт, 08/08/2019 - 11:19

Статистика

Всего просмотров 1,199

Автор(ы) материала

Социальные комментарии Cackle