Слово духівника Київських духовних шкіл архімандрита Маркела (Павука).

Як можна зрозуміти з євангельської притчі про запрошених на весільну трапезу (див. Мв. 22:1–14), причина цього банальна: від служіння Богу нас відволікає житейська суєта. Якщо ми починаємо Йому служити, то навіть не хочемо зняти старий брудний одяг, зітканий із солодких пристрастей, і одягтися в нове біле вбрання безпристрасності.

За двохтисячолітню історію Церкви людський розум придумав безліч самовиправдань, щоб уникнути цього світлого одягу.

Від початку заснування Церкви виникли так звані гностичні секти, які хотіли змішати християнство з язичництвом. З ними успішно боровся святитель Іриней Ліонський. Він указав на Книги Святої Біблії, яким можна довіряти, бо вони богонатхненні й затверджені авторитетом Священного Передання.

Однак далі, у IV столітті, з’являється Арій, який ніби був суворим аскетом, але почав навчати, що Христос не Сам Бог, а лише Його вище створіння, і у такий спосіб відкидав можливість досягнення вищої мети християнства –  обоження. Цьому вченню сміливо протистав святитель Афанасій Олександрійський, який переконливо довів, що саме Бог став людиною, щоб людина стала богом по благодаті.

Трохи згодом Несторій спробував знецінити подвиг Божої Матері щодо очищення Себе від пристрастей і навіть почав називати Її не Богородицею, а Христородицею. Щоб обстояти православне вчення, святитель Кирило Олександрійський зумів спонукати інших отців Церкви до того, щоб на Вселенському Соборі було затверджено вчення про дві природи в Христі: Божественну і людську. Але із часом монофізити стали стверджувати, що в Христі лише одна Божественна природа, а монофіліти – що одна воля. Тож на IV Вселенському Соборі було схвалено, що в Христі дві природи, які поєднуються між собою незлитно, нероздільно й незлучно. А VI Вселенський Собор затвердив вчення про дві волі в Христі. Найбільший внесок у боротьбу з цими єресями зробив преподобний Максим Сповідник, який, обстоюючи дві волі у Христі, говорив: «Бог спасає нас не без нас». Тобто кожна людина повинна сама докладати вольове зусилля, щоб змінити старий пристрасний одяг на безпристрастя.

Ще однією спробою оправдати невесільний одяг запрошеного на весільну трапезу була єресь іконоборництва. У цій єресі, яка відкидала зображення святих ікон, сконцентрувалися всі попередні неправди. Одним із тих, хто успішно боровся з нею, був преподобний Іоанн Дамаскін. Він звернув увагу вірних на сам факт боговтілення, тобто, оскільки Бог став Людиною, яку всі могли бачити, то, відповідно, стало можливим й іконописання. Хто відкидає іконописання, той відкидає догмат про боговтілення та всі інші догмати Церкви. Найбільше потерпали від цієї єресі ченці, які були найактивнішими захисниками іконошанування не лише словами, а самим способом свого життя – намаганням стати подібними до образу Христа.

Після Великого розколу 1054 року між Східною та Західною Церквами остання, замість боротьби з пристрастями і здобуття нетварного Божественного світла, почала схилятися в раціоналізм. У XIV столітті із цією єресcю відважно боровся святитель Григорій Палама. Він аргументовано довів, що те світло, яке бачили апостоли в мить Преображення Господа на горі Фавор, мало нетварне Божественне походження, тому кожен християнин має можливість обожитися, тобто одягнутися у світлий весільний одяг, щоб не бути кинутим у безпросвітну пекельну безодню.

У ХХ столітті безбожники взагалі хотіли знищити віру серед нашого народу і так не дати нікому з людей одягтися у безпристрастя, але їхній безумний задум, завдяки тисячам мучеників і сповідників, не вдався.

Нині нема такого жорстокого гоніння на Церкву, яке було в ХХ столітті чи в перші віки християнства, за винятком деяких країн Африки й Азії. Але через інтернет активно пропагується якесь нове християнство без Хреста. Воно не визнає конфесійних відмінностей, намагається легалізувати богопротивні розколи, ратує за перегляд церковного календаря в бік зменшення кількості й строгості пісних днів, пробує цілком знецінити високе священицьке служіння, замінивши його функції сучасною популярною психологією. У кінцевому підсумку це нова спроба проникнути на весільну трапезу без світлого весільного одягу. Однак ми знаємо з притчі, чим такий експеримент закінчиться.

Тому, дорогі брати і сестри, не надто поглинаймося житейською суєтою, не слухаймо тих, хто хоче максимально спростити християнство, ніби піклуючись про людей, які ще не ввійшли до Церкви. Не нехтуймо днями посту, не скорочуймо наші молитви, не перекладаймо їх із церковнослов’янської мови російською чи українською. Краще за допомогою Хреста самозречення намагаймося зняти із себе старий пристрасний одяг і вдягтися у світле вбрання безпристрастя, від якого народжується справжнє милосердя, любов, радість, мир, щоб увійти в ньому разом із вибраними на весільну трапезу у Царстві Небесному. Амінь!