Коли ми порівнюємо митаря та фарисея, то зазвичай сприймаємо їх доволі легковажно й поверхнево. 

Найчастіше лише протиставляємо горду молитву фарисея смиренню митаря, наголошуючи, що молитву першого Господь не почув, а другого за смирення почув (див. Луки 18:10–14).

Однак тут проблема набагато глибша. По суті, ідеться про життя і смерть. Господь через цю притчу пояснює нам: «Коли ви робите багато добрих справ, молитеся, постуєте, але не маєте в серці покаяння, то все це даремно – ви все одно мертві, Я не знаю і не чую вас». Недарма священномученик Кипріян Карфагенський сміливо зауважував, що «поза Церквою немає спасіння».

Треба зазначити, що ми живемо у світі мерців. Не просто так Господь сказав учневі, який хотів поховати батька, що нехай це роблять мертві (див. Мв. 8:22). А грецький філософ Діоген ходив серед білого дня з факелом,               вигукуючи: «Шукаю людину!»

З іншого боку, якщо ми й не зробили нічого доброго, а навпаки, почуваємося великими грішниками, натомість уміємо щиросердно каятися, то ми живі. Господь любить нас і готовий простити й помилувати.

Як пише преподобний Ісаак Сирін, віддача буває не чесноті, не праці заради неї, а смиренню, яке від цього народжується. Якщо воно (смирення) оскуділо, то й перші (чеснота і праця заради неї) даремні. Усяке хизування своїми добрими вчинками – а особливо нині, в епоху інтернету, що стало нормою, – зводить нанівець те добро, яке ми зробили. Богові найдорожче наше серце.

Почувши такі слова, хтось може подумати: «О, це прекрасно! Тепер я буду вільно грішити, а потім каятися, і Господь мене у будь-якому разі любитиме». Але ні, це не так! Як ми читаємо у 50-му псалмі, лише «серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже!». «Полюби – і роби що хочеш», – вчить блаженний Августин Іпонський. Адже справжня любов ніколи не може нашкодити. Та налаштувати себе на такий лад, на покаяння й по-справжньому від щирої душі полюбити дуже й дуже непросто. Особливо коли, як-то кажуть, життя вдалося і ти вважаєш себе самодостатнім: маєш здоров’я, чудову сім’ю, роботу, кар’єру.

Від цієї Неділі Церква спонукає нас до покаяння. Учора на всеношній ми чули прекрасний піснеспів «Покаянія отвєрзі мі двєрі, Жизнодавчє». Справді, лише Господь може нас навчити покаяння, бо це дар Божий. Ми не спроможні його здобути, як діти, за хорошу поведінку. Навіть молитва може в цьому не допомогти. Зазвичай двері покаяння відчиняються перед нами тоді, коли ми цього взагалі не очікуємо. Найчастіше це відбувається, коли ми перебуваємо у скорботі. Проте не завжди. Більшість людей у скорботі надто ремствує на Бога й шукає винуватців своєї біди. Згадайте, що з десяти прокажених лише один прийшов подякувати за зцілення. Двері покаяння відчиняються тоді, коли ми, подібно до митаря, не вбачаємо за собою ні краплі добра, хоч би скільки добрих справ не робили.

Дорогі браття й сестри, кожен із нас плекає багато надій на майбутнє, дехто навіть вважає себе значним і заслуженим (особливо якщо обіймає високу посаду), але насправді ми є живими мерцями і все, що робимо, нічого не варте перед Богом, якщо не маємо покаяння. Тому не тоді, коли склалася критична ситуація, а добровільно помиратимемо для світу з його пристрастями й хіттю, щоб отримати від Творця дорогоцінний дар покаяння, який духовно оживить нас у цьому житті та сподобить наслідувати життя вічне. 

Архімандрит Маркел (Павук)