Нині треба вчитися жити. Розуміти, що головне, а що другорядне. Зараз відмінність смертного і безсмертного, тлінного і нетлінного стала на повний зріст.

Майно, звички, життєвий устрій – все пішло. Залишилася гола правда: ми смертні, але дуже хочемо жити. Згадується киянин Булгаков та його фраза: «Так, людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що вона іноді раптово смертна». На війні це «іноді» стає закономірністю і пробуджує сплячого християнина: «А я ж мушу постійно пам'ятати про смерть»... Як грім воскресають у пам'яті слова Писання: «Пам'ятай кінець твій, і на віки не згрішиш» (Сир. 7:39) .

Усі подвижники в один голос говорять про пам'ять смерті. І це не фатальне завдання, тут немає чорного кольору безвиході. Ця пам'ять пронизана вірою в Царство Боже та відплатою за труною. Ця пам'ять пронизана завданням – вжити зусиль, щоб зійти до Неба. Завдяки їй щодня відсікатиметься все, що перешкоджає вічному життю та порятунку. Завдяки їй можна побудувати християнські відносини зі світом, людьми та Богом.

Пам'ять про смерть дається Богом. Правда. Це великий дар. Преподобний Іоаан Ліствичник каже так: «Як хліб необхідний для життя тіла, так пам'ять смерті необхідна для духовного життя».

Плюси пам'яті смерті виявляються як мінімум у трьох позиціях: вона спонукає до подвигу та щоденної праці, допомагає благодушно переносити проблеми та негаразди, стверджує у молитві.

Ця пам'ять забороняє духу розслаблятися, тілу лінуватися, розуму засинати. При цьому вона не повинна виходити за природні рамки. Плодовита, правильна пам'ять смерті, за словами Ліствичника, проявляється через безсторонність до будь-якої тварі, залишенням своєї волі і прийняттям волі Божої.

Один із новомучеників чекав у карцері смерті за розстрільною статтею. Щодня кілька діб поспіль читав собі відхідну. Він готувався до смерті і приймав Божу волю. Але раптом почали з'являтися чутки про перегляд справи та помилування. Тут треба було також скоритися волі Божій. Він пізніше написав: «Я не спокушав Бога і більше не читав відхідну».

Щоб жити, треба пам'ятати, заради Кого ми живемо та Хто керує нашим життям. На біблійній мові це виражається словами «ходити перед Божим лицем». Бути з Богом, хвалити Його, як Давид «усяким подихом», тобто кожним подихом. Щоб цього досягти, треба, за словами богослужіння, «всього себе та один одного Христу Богу предавати». Треба займати розум, вправляти волю у добрі, серце у святих почуттях і тіло в аскезі.

Розум не повинен залишатися в лінощі, без роботи. Його треба займати. Преподобний Іоан Синайський радить хороші вправи для нього: «Діяльний розум має багато робіт: навчається любові до Бога, у пам'яті смертній, у пам'яті Божій, царства небесного, ревнощів святих мучеників, всеприсутності Самого Бога, за словами Псалмоспівця: “бачу Господа перед собою завжди“ (Пс. 15:8), у пам'яті святих та розумних сил; у пам'яті про вихід душі, про катування, муки та вічне засудження».

Отже, треба вчити розум любові до Бога, пам'ятати Бога і Його всюдиприсутність, пам'ятати про Царство Небесне, пам'ятати смерть, усвідомити ревнощі мучеників, пам'ятати про Ангелів, про вихід душі з тіла, катування, муки та вічне осудження. Ці речі утримують від падіння. І налаштовують душу як музичний інструмент служити Богові.

У «Лествиці» наводиться розповідь про недбайливого ченця, який помер і був повернутий до життя. Дванадцять років, що залишилися, він не промовив ні слова, закрив келію і «лив теплі сльози». Пам'ять смерті призводить до страху Божого. Вона є даром Божим, це чеснота. Вона відмова від мирських втіх, заради втіхи небесної. За словами прп. Іоана Ліствичника: «Хто умертвив себе для всього у світі, той істинно пам'ятає смерть: а хто ще має будь-яку пристрасть, той не може вільно вправлятися у мисленні про смерть».

Для такого духовного діяння, як повітря, потрібна молитва. Особливо коли смерть витає довкола і коли, як засуджений, не знаєш «кількість днів». Сщмч. Михайло Чельцов у «Спогадах смертника про пережите» розповідає досвід переживання від близькості смерті: «Тільки на молитві я – і то не одразу, не скоро – забувся. Сумно, важко на душі, якось темно, безрадісно, ​​стан якоїсь несвідомої туги, чого не висловиш словами, не втиснеш у жодні певні поняття та формули. Станеш на молитву – і відчуваєш, ніби тебе якась невідома сила відштовхує від неї, страшно не хочеться молитися, вимовляєш слова, а в голові все те ж болісне питання, в серці немає заспокоєння. Читаєш і не розумієш, перечитуєш по два, по три рази одні й ті самі слова молитви і – тільки так себе поневолюючи – нарешті звільняєшся від свого мучителя, на душі стає тихо, задоволено, і закінчуєш молитву заспокоєним і, мабуть, навіть радісним, – знайшов ніби сприятливу відповідь на це питання і готовий хоч зараз йти на смерть. Тільки в'язниця дала відчути і пережити справжню насолоду, заспокоєння та радість у молитві та від молитви».

Перед обличчям катів, коли потилицю холодило дуло зброї, ми бачимо багатьох новомучеників, котрі стоять на колінах з піднесеними до Неба руками. Одеський мученик свт. Амвросій (Гудко) стояв навколішки з піднятими руками, молився Богу, поки рили йому неглибоку яму. Смерть, за свідченням новомучеників, це перехід у вічність. Але ще за життя ми спілкуємося з цією вічністю у молитві. Звідси подвиг молитви – можливість дізнатися про життя нетлінне, живучи ще в тлінному тілі.

Нам, які перебувають у світі, переживають за життя своїх близьких і своє власне, потрібні хоча б початки такої молитви. Молитви з смертною пам'яті. Вона заспокоїть, вона дасть надію, вона навчить довіряти себе Божим рукам. Хто має мудрість, зрозуміє, що пам'ять смерті – це величезний стимул жити далі.

Столичний священик, який ще молодим здобував славу по всьому Києву, сщмч. Анатолій Жураковський писав, що Христос дає життя, а й життя з надлишком.

Нам необхідно пам'ятати принцип буття: «Що не росте, то вмирає». Пам'ять смертна допомагає саме у зростанні. Вона допомагає тримати серце до Неба, підбадьорює тіло в болі і подвигу, втішає дух, що метушиться, а розуму дає мотивацію «горнього шукати і про горне думати» (Кол. 3:1–2).

Протоієрей Андрій Гавриленко