Відповідає протоієрей Володимир Пучков.

Є такі питання, відповіді на які давно дані і, більше того, загальновідомі, проте їх продовжують ставити, оскільки проблеми, що ці питання породили, нікуди не пропадають. А триває все це роками, якщо не десятиліттями. Наприклад, питання про дійсність таїнств у розкольників. Тут прямо як у Крилова: «уж сколько раз твердили миру»... Однак, незважаючи на це, з'являються нові люди, які з цією зовсім не новою проблемою стикаються вперше і тому цікавляться, турбуються і, зрозуміло, запитують.

На перший погляд, стан речей і справді дещо парадоксальний: з деякими розкольницькими спільнотами, при природній відсутності євхаристійного спілкування, ми маємо відносини, що дозволяють нам приймати їхніх членів в лоно Церкви без хрещення, а духовенство - в сущому сані. Такими, наприклад, є римо-католики чи старообрядці, що мають ієрархію (безпопівців, якщо такі побажають стати православними, ми, природно, хрестимо). У той же самий час інших, по суті, точно таких же розкольників, з якими у нас точно так само немає і не може бути євхаристійного спілкування (при цьому ніякої єресі вони не сповідують і, на відміну від тих же католиків, в віронавчальному плані нічого суперечливого православній вірі не затверджують), ми приймаємо не інакше як через хрещення, а духовенство, відповідно, рукополагаємо. До цієї категорії відноситься ПЦУ, таким же було ставлення Руської Церкви до існуючого в першій половині минулого століття обновленського розколу. І це при тому, що з канонічної ж точки зору ПЦУ скоріше може бути віднесена до самочинних збіговиськ, ніж до розколів, членів таких збіговиськ святитель Василь Великий взагалі вважав за потрібне приймати через покаяння.

Однак не будемо поспішати. У якості відправної точки для міркувань слід взяти той факт, що Церква Христова – це не нерухомий монумент, а живий організм. Вже одного цього достатньо, щоб побачити, що наш парадокс – лише здається парадоксом. На Церкву покладена певна місія. Полягає вона в просвітленні людей світлом Христової істини і в залученні вірних до реальності Царства Небесного. Якщо розкольницька громада, яка існує пліч-о-пліч з православною, жодним чином не перешкоджає православним здійснювати свою місію, не сіє навколо себе ворожнечу або смуту, не робить спроб витіснити православну громаду або створити їй умови, в яких неможлива буде ніяка місія, то ставлення до цієї громаді з боку Православної Церкви може бути цілком певним: мирне співіснування відкриває широкі можливості як для суворого дотримання канонічного порядку, так і для розумної ікономії для тих, хто з цієї спільноти приходить в Православну Церкву.

Разом з тим нам добре відомо, що міжконфесійний мир як явище мало того, що крихкий і хиткий, так ще й далеко не повсюдний. Ситуації, коли співіснування на одній території двох християнських спільнот призводить до ворожнечі, нерідко жорсткої і непримиренної, нам знайомі, на жаль, не з курсу церковної історії. Ми в такій ситуації живемо. Хто три роки, а хто і три десятиліття. І, треба сказати, що будь-який натяк на лояльне ставлення до обрядів і таїнств розкольницького спільноти, що прагне всіма силами перешкодити місії нашої Церкви, виглядав би щонайменше сумнівним. Адже церковна ікономія передбачає, що член розкольницького спільноти, який бажає приєднатися до Православної Церкви, хрещений, хоч і в розколі, проте з формально правильним формулюванням, хоч трохи, але все-таки не чужий Христу. Але як може бути не чужим Христу співтовариство, яке цілеспрямовано протидіє Христовій Церкві? Чи може Дух Божий ворогувати Сам з Собою, одночасно діючи в Церкві і перебуваючи там, де серед відвертих ряджених присутні кілька законно рукопокладених кліриків, що відпали від церковної єдності і разом зі своїми однодумцями цю саму єдність зневажають? Очевидно, що ні. Отже, і Церква не має жодних підстав бачити в такому розкольницькому співтоваристві християн, що тимчасово хоч і перебувають у відділені від повноти Церкви, але зберегли в своєму середовищі певні залишки істини. І тому строгість у відношенні до тих, хто, будучи розкольниками, проявляє по відношенню до Церкви явну ворожість і логічна, і обґрунтована. А Церква, як живий організм, владна визначати міру строгості по відношенню до розкольницьких співтовариств, виходячи, крім власних писаних правил, ще й з реальної ситуації, що склалася.