Міркує архімандрит Маркел (Павук).

У день свята Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Церква сугубо, як і в період Великого посту, закликає нас зректися себе, тобто всіх своїх пристрастей і гріхів, узяти Хрест, тобто зробити рішучий вибір у бік добра, та йти за Христом, тобто стати подібним до Нього в смиренні, кротості, терпінні, відвазі та любові.

Хто так робить, той певний час відчуває біль і скорботу, бо гріхи та пристрасті так зрослися з нами, що стали, на думку святителя Ігнатія Кавказького, нашою другою природою, і позбутися їх – це ніби здирати із себе шкіру. Проте, якщо християнин при цьому не втрачає віру, а зростає в ній і намагається в усьому догоджати Богові, то після короткочасного болю  відчуває велику радість, яка не може зрівнятися за своєю силою з жодною з мирських радостей.

У кого віра слабка, подібна до тростини, яку хитає вітер, і її легко зламати, чи до морських хвиль, які в брудній частині моря піняться різним сміттям, та людина шукає безліч способів, щоб себе та своїх пристрастей не зрікатися, а навпаки – отримувати з них для себе ще й прибуток. І хоча така людина ніби бере свій хрест, тобто на словах виступає за правду та добро, але реально старається обійти Голгофу; і хоча називає себе християнином і слово про Христа постійно у неї на вустах, однак серцем своїм така людина дуже далеко від Нього, бо замість смирення вона одягається в гординю, замість кротості – у гнів, замість любові – у розпусту та ненависть.

Щоб виправдати такий спосіб життя і не приносити покаяння, вона звинувачує пастирів, що всі вони блудники, пияки та стукачі або працюють на ворога.

Очевидно, такі звинувачення не нові. Ще Христа звинувачували у тому, що Він несправжній, бо їсть з митарями та грішниками (див. Мк. 2:16). Так само проти Нього висувалися політичні звинувачення, що Він розбещує народ, забороняє платити податки кесарю й називає себе Христом Царем (див. Лк. 23:2).

Як до цього всього нам, християнам, ставитися? Немає людини, яка би прожила на землі й нічим не згрішила, за винятком Христа. Справді, деколи ми занадто розслабляємося і впадаємо в різні гріхи, в яких намагаємося каятися, але не завжди у нас вистачає рішучості цілком відкинути беззаконня. Як Блаженний Августин ще до свого навернення до Христа просив у Нього: «Дай мені, Господи, непорочність… та ще не зараз!» А тому до всіх звинувачень, обзивань, гонінь будемо ставитися як до єпитимії, яку накладає на нас Сам Господь. А Він не хоче, щоб ми загинули, навпаки, хоче, щоб всі спаслися та до пізнання Істини прийшли (див. 1 Тим. 2:3–5). Тож усі гонителі – це великі наші благодійники, які не дають нам духовно розслаблятися і, навіть не усвідомлюючи цього, вчать нас справжньої безперервної молитви й покаяння. Як пише прп. Нікон Оптинський, «Гоніння й утиски корисні нам, бо вони укріплюють віру».

«…Думаєш, не велике гоніння – бути в безпеці від гонінь? Це є найважче з усіх гонінь; це гірше, ніж саме гоніння. Безпека, як потік води, розслабляє душу... І гоніння, і скорботи, і тісні обставини не тільки не повинні лякати нас, а й радувати, оскільки через них ми причащаємося смерті Ісуса Христа, так би мовити – зображаємо Його в собі»; «Ні гнів царя, ні злість воїнів, ні заздрість ворогів, ні полон, ні пустеля, ні вогонь, ні піч, ні тисячі бід – ніщо не може перемогти чи злякати праведника», – переконаний свт. Іоанн Златоуст, пам’ять якого в цей день Церква також святкує.

Якщо ми вибрали для себе дорогу благочестя і взяли свій хрест, то маємо не забувати апостольське слово: «…Усі, що в Ісусі Христі бажають жити благочестиво, будуть переслідувані» (2 Тим. 3:12). А найбільше пам’ятаймо надихаючі слова Христа Спасителя: «Блаженні ви, коли будуть вас зневажати та переслідувати, і наговорюватимуть на вас усяке лукаве слово, обмовляючи вас за Мене. Радійте й веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах…» (Мв. 5:11–12). Амінь.