Напередодні останньої поминальної батьківської суботи цього Великого посту хотілося б сказати втішне слово родичам померлих.

І, думаю, що найголовнішою втіхою, на яку можна спертися горючому людському серцю, має бути Божа правда.

Смерть є наслідком людського гріхопадіння. Відділення душі від тіла. Ось що про це нам говорить православна догматика: «Припущення смерті є проявом опіки Божої про людину, бо гріх має властивість накопичуватися, і якби смерть не вкорочувала межі земного існування людини, то вона, удосконалюючись у злі, зрештою уподібнилася б до демонів. Припущення смерті і вигнання людини з раю, що робить недоступним для неї дерево життя, необхідні для того, щоб не увічнити людину в стані духовно-моральної нікчемності. Саме невідворотність смерті відкриває для людини шлях покаяння» (Протоієрей Олег Давиденков. Догматичне богослов'я).

«Смерть – у припинення гріха, щоб зло не стало безсмертним. Таким чином, саме покарання стає людинолюбством. Бо так, у чому я певен, карає Бог» (Святитель Григорій Богослов).

І тільки Господь Бог вирішує, кому і в якій формі, як умирати. І коли вмирати. Смерть відбувається з волі Божої. Тому смерть, у тому числі й смерть близької людини, треба прийняти як Божу волю. Саме прийняти смерть, упокоритися нею. Тобто якщо Господь попустив комусь померти, то для нього це однозначно краще. Тому що Божественний Промисл дбає, піклується про нього і про нас.

У твоєму горі є не тільки ти й покійний. Є ще й третя особа. Це Бог, Який все тут і для тебе, і для покійного премудро влаштував і продовжує влаштовувати.

Друге, що треба зробити. Повірити, що за гробовою дошкою не темрява і небуття, але саме буття – величезний світ. І цей, видимий світ, у якому ми живемо, прагне і, як корабель хвилями часу, пливе у той світ. І всі ми там будемо. І ще побачимо наших дорогих покійних. Тому що «Бог не є Богом мертвих, але живих» (Мт. 22:32).

На цю тему чудово говорив святитель Іоанн Златоуст: «Ми плачемо і сумуємо тому, що той, що пішов від нас був поганою людиною? Але саме за те слід подякувати Богові, що смерть обірвала просування цієї людини на шляху зла. Чи тому, що він був доброю і терплячою людиною? Але і про це знову маємо зрадіти, бо він незабаром покликаний Господом, поки злість не змінила розуму його або підступність не спокусила душі його (Прем. 4:11). Тепер він перейшов туди, де нема небезпеки змінитися душею. “Може, ти плачеш тому, що він був молодий? І за це прослав Взяв, що незабаром закликав його до кращого життя. Чи тому, що був старий? І за це знову дякуй і прослав Взявшого…“ Чи ти не бачиш, що робимо ми по відношенню до тих, що раніше відійшли? Ми виносимо їх зі співом псалмів і гімнів, знаменуючи через те подяку Господу, і надіваємо на себе новий одяг, передбачаючи новий одяг нашого нетління. Виливаємо миро і єлей, віруючи, що миро хрещення супроводжує їх, надаючи допомогу в дорозі, проводжаємо їх з фіміамом і восковими свічками, показуючи тим, що вони, звільнившись від справжнього похмурого життя, попрямували до істинного світла, звертаємо труну на схід, представляючи таким положенням її воскресіння тому, хто перебуває в ній».

Ми сподіваємося на воскресіння мертвих, як то кажуть у нашому Символі віри, чаєм Другого пришестя Христового, возз'єднання з Улюбленим нашим Господом і нашими дорогими улюбленими близькими.

Фактично все поховальне богослужіння нашої Церкви побудовано на двох принципах: вимолити у Бога прощення гріхів для покійного, щоб він зміг потрапити до Царства Небесного і розповісти його живим близьким про те, що ми всі воскреснемо для майбутнього життя у Христі Ісусі.

І третє, про що хотілося б сказати близьким: не провалюйтеся в пекло емоцій: надмірного горя, хули на Бога або неприйняття Його Божественного Промислу, зневіри, розпачу та ін. Але й себе і свого покійного зі всіх сил несить до Царства Небесного за допомогою молитов, таїнств церковних, справ милосердя.

Часто тяжкість нашого горя полягає у спотвореному розумінні світу. Ми хочемо, щоб ми та наші померлі близькі жили тут на землі, вічно. Ми не хочемо ні для них, ні для себе Царства Небесного. І ми не віримо Богові. Можливо, ми віримо в Нього, але не віримо Йому. А ти повір Господу і побажай більше всього іншого для себе своїх живих і покійних родичів Царства Небесного. І твоє горе стане світлим, а любов, яка перемагає все, на своїх золотих крилах понесе наших померлих у величезний і світлий світ, куди свого часу, дай Боже, потрапимо і ми.

Протоієрей Андрій Чиженко