Третій тиждень ми живемо  у реальності, перевернутій з ніг на голову. Третій тиждень спостерігаємо, як звичний спосіб життя, що формувався роками і десятиліттями, руйнується в порох.

З одного боку, час, безумовно, трагічний та страшний. З іншого боку, практично для кожної людини цей час – особистий момент істини. Ні в чому і ніколи не розкривається людина настільки повно, явно і правдиво, як у ситуації, коли від колишнього життя не залишилося і сліду, а яким буде нове і чи взагалі буде – незрозуміло.

І справді, останні дні показали, що багато хто з тих, кого ми знали роками, виявилися зовсім не тими, ким бачили їх ми.

З'ясувалося, що добрі, спокійні та врівноважені люди здатні ненавидіти. Ненавидіти буквально всіма фібрами душі, безмежно та несамовито. Ми побачили, що спадкові інтелігенти вміють лихословити. Хоча ні, не просто лихословити, вміють спілкуватися матом, вміло, із задоволенням і з рішучістю захищати власне право висловлюватися, причому висловлюватися публічно, з гордістю, що незрозуміло від чого береться.

Стало зрозуміло, що нелюдимі і малоприємні суб'єкти здатні пускати на свої, насамперед недоторканні, квадратні метри перших зустрічних, що залишилися без даху над головою і тікають від обстрілів. Ми зрозуміли, що вчорашні егоїсти, що колись понад усе цінували власний спокій і комфорт, готові на служіння ближнім аж до самозабуття.

А ще ми, християни, отримали можливість дізнатися, чого вартує наша віра. Війна відкрила нам такий простір для справ милосердя, якого нам у житті не доводилося бачити.
Однак це ще не все. Як відомо, у складній, а тим більше критичній ситуації, найменш уразливий той, хто спокійний, хто зберігає холоднокровність і володіє собою. Тим паче важливо, коли спокійна людина перебуває поруч із тим, хто готовий запанікувати, впасти в істерику чи втратити контроль над собою. А якщо таких кілька, так і поготів. Здається, що сьогодні бути таким чинником спокою – найперший обов'язок християн.

І не питайте мене, як бути емоційно нестабільним, схильним до паніки, полохливим і вразливим. Зрозуміло, що серед нас є такі. Усі вищезгадані стани – патологічні. Відсоток таких людей і серед невіруючих не дуже високий, віра ж, як відомо, здатна лікувати людські недуги. Втім, ті з християн, хто, незважаючи ні на що, залишається неспокійними, першими можуть сховатися за спину тих, що добре володіють собою, яких серед віруючих, безумовно, більшість.

Проте нагадати собі ряд очевидних речей, що само собою зрозумілі, теж не буде зайвим.

Тож завтрашнього дня нам ніхто не обіцяв. Ні у мирний час, ні у військовий, ні зараз, ні раніше. Єдине, що нам належить, – сьогодення. Військовий час тут нічого не змінює, він просто посилює гостроту сприйняття і переживання очевидного, при цьому чи настане для мене завтрашній день, я не знаю зараз, як не знав і тоді, коли небо над головою було мирним.

Далі. Долі людські в Божих руках. Ніщо в житті не відбувається само собою, випадково або за обставинами. Попущене Богом неодмінно станеться. Хоч у війну, хоч у мирний час, хоч серед скорбот, хоч за повного благоденства. Крім того, справжня рятівна віра не просто віра в Бога, це віра Богу. Глибока та щира довіра Йому. Якщо Бог щось попустив, то знає, що й навіщо. І навіть якщо метою попущення було розуміння людини, Він ніколи не залишить Своє творіння до кінця. У біді, у війні, у випробуваннях та негараздах Господь не менш близький, ніж серед спокою та миру. Швидше навіть більше, оскільки і з самого самовпевненого і гордого в момент злітає пиха, варто тільки відчути, що ні власне життя тобі не належить, ні своїм часом ти не в силі розпорядитися. А де надія на Бога, там зрештою спокій і душевний мир.

Отже, саме християнський світогляд спонукає християнина до спокою і стійкості. Хоч у мирний, хоч у воєнний час. Тож кому, як не нам, християнам, бути фактором спокою для ближніх у неспокійний час? Зрештою, це і природний наш стан, і наше пряме завдання і до певної міри наша місія і наше пряме свідчення про Бога, який дає не тільки молитву, але і мужність мужньому, і стійкість стійкому.

Протоієрей Володимир Пучков