Слово духівника Київських духовних шкіл архімандрита Маркела (Павука).

Нині з Євангелія ми чули притчу про фарисея та митаря. Чому в першу підготовчу неділю до Великого посту Церква пропонує розглянути саме цю притчу, стане зрозумілим, коли ми спробуємо намалювати психологічний портрет цих двох людей.

Фарисей – людина, яка в житті замість головного вибирає другорядне, постійно припускається помилок і не розкаюється в цьому.

Коли він молиться, то робить це про людське око, щоб інші дивувалися та хвалили за благочестя. Але, як пише святий цар і пророк Давид, такі молитви Бог не чує, а лише ті, які виходять із серця зламаного й упокореного (див.: Пс. 50:19). Тобто від людини, яка не пишається своїми досягненнями, а відчуває, що гине. Тільки їй, як наголошує святитель Ігнатій (Брянчанинов), потрібен Спаситель.

Молитва фарисея сповнена самохвальства, тож він зверхньо та з презирством ставиться до оточення, у такий спосіб відгороджує себе і від Бога, і від людей. Якщо колись і робить іншим добро, то з думкою про вигоду для себе. Йому важко бути безкорисливим та по-справжньому любити.

Найстрашнішим є те, що фарисей не усвідомлює свого критичного стану, а тому, звичайно, є причиною різних конфліктів. Через власну гординю він часто бере на себе роль великого політика і стратега, який неодмінно подарує щастя мільйонам людей, а тому всі мають його беззаперечно слухатися та підкорятися йому. Однак цим він ще більше розпалює вогнище зневаги та ненависті, що часто завершується революціями чи війнами.

Антиподом фарисея у Євангелії є смиренний митар, який не бачить своїх жодних досягнень, проте усвідомлює свої гріхи і сподівається на милосердя Боже. Його молитву чує та приймає Господь, бо Він дивиться, як пише святий пророк Ісая, лише на «вбогих і розбитих духом», які уважно слухають Слово Боже й намагаються виконувати Його заповіді (див.: Іс. 66:2).

На відміну від фарисея, смиренна людина вибирає для свого життя головне і нехтує другорядними речами. Наприклад, для неї найважливішою справою є бажання завжди безкорисливо послужити іншим і при цьому так, як учить Євангеліє, щоб права рука не знала, що робить ліва. Якщо вона бачить гріхи оточення, то не засуджує його, а докладає зусиль, щоб допомогти, бо знає, що кожен гріх – це хвороба, яка потребує не розголосу та тортур, а старанного й терплячого лікування. Смиренна людина швидше викличе вогонь критики на себе, ніж засудить ближніх. Якщо перед нею постає вибір між милосердям і буквою закону, то вона вибере перше. Саме тому смиренна людина, на думку преподобного Амвросія Оптинського, завжди займає непохитне положення, бо рідко припускається суттєвих помилок.

Коли ми спробуємо безпристрасно подивитися на себе й порівняти, яких рис, фарисея чи митаря, у нас більше, то побачимо дуже непривабливу картину. Фарисейство, навіть попри наше бажання, займає дуже велику частину серця. Зазвичай добра, якого ми хочемо, не робимо, а до зла, яке ненавидимо, схиляємося (див.: Рим. 7:19). І при цьому завжди хочеться мати кращий вигляд, ніж насправді. Нам легше зберігати лише зовнішній вигляд благочестя, а внутрішньої його сили ми зрікаємося.

Незважаючи на те, що ми багато разів обманювали Христа, порушували Його заповіді, Він знову і знову, як люблячий батько, готовий прийняти нас у Свій дім. Але для цього в нашому серці має виникнути покаяння, тобто гаряче бажання виправити своє життя, повернути його на 180°.
Тому цієї неділі під час всенічного богослужіння ми почули чудовий піснеспів: «Покаяния отверзи ми двери, Жизнодавче». Церква всіх закликає змінити спосіб життя, зробити акцент не на служінні собі, своїм пристрастям, а навпаки – себе зректися та навчитися без власної користі служити Богу і людям.

Комусь, у кого батьки виховали добрий і мужній характер, застерегли від втрати цнотливості, це зробити неважко; а тому, хто вже відчув насолоду від гріха, поміняти себе дуже й дуже непросто. Ми читаємо житія святих подвижників благочестя та дивуємось, які великі подвиги посту й молитви заради здобуття чистоти та святості вони звершували. Ми не можемо й десятої чи навіть сотої частини виконати з того, що робили вони. Але, як радить святитель Феофан Затворник, якщо ти не можеш звершувати схожих подвигів, якщо ти не можеш цілком зректися гріха, то хоча б кайся, не дозволь собі повністю захлинутися цим брудом.

Сьогодні, в епоху інтернету, під впливом протестантів і сектантів багато хто відкидає важливість чесноти каяття. Нібито логічно та справедливо такі люди ставлять питання: який сенс нині каятися, якщо завтра знову будеш грішити? Але то лукаве питання, бо це однаково що спитати: який сенс щодня митися, якщо завтра знову будеш брудним? Навіть незначні гріхи, як дрібна пилюка, потребують постійного очищення через Таїнство Сповіді.

Отже, дорогі брати та сестри, не слухаймо ці лукаві голоси, бо лише завдяки покаянню ми можемо скинути свої маски, стати самим собою, звільнитися від важких оков гріха та відчути себе по-справжньому вільними; лише завдяки покаянню наші молитви може почути Господь; лише завдяки покаянню ми навчимося не лише терпіти, але й безкорисливо любити одне одного. Амінь!