Що повинно зацікавити сучасну людину в житії святого з розповіддю про чудеса, особливо враховуючи, як сьогодні досить агресивно нав'язується матеріалістичний погляд на світ?

Відповісти на це питання можна безпосередньо і без обиняків – нічого. І проблема тут, напевно, не в самій житійній літературі, а в нас – християнах. Навіть якщо далека від Церкви людина прочитає той чи інший життєпис святого, вона не зустріне нічого подібного в реальному житті. У суботу першого тижня Великого посту Православна Церква встановила день шанування на честь вмч. Феодора Тірона. Житіє його не дуже велике, але в першу чергу привертає увагу розповідь про чудесне явище мученика Константинопольському архієпископу Євдоксію і порятунок християн від куштування їжі, кропленої ідоложертвенной кров'ю. Заново викладати цю історію я не стану. Хто з нею не знайомий, не полінуйтеся і перечитайте, це займе у вас не більше п'яти хвилин. Я ж хочу поділитися думками, що спливли в моїй голові, коли я думав над висновками, які можна витягти зі згаданого епізоду житія вмч. Федора.

У бесіді з церковними людьми мені або моїй дружині нерідко задавали питання на зразок: «а як це – бути священиком (дружиною священика)?»; «А як Ви зважилися прийняти сан, це ж так складно?» Мені іноді хочеться відповісти зустрічним питанням: «А як Ви зважилися стати християнами і ходити в храм?» Власне, про що це я? Мені здається, що головний вододіл повинен проходити не між священицькою сім'єю і сім'єю мирянина, а між християнами і нехристиянами, між життям з Христом і без Нього. Саме на цю грань і вказує історія порятунку вмч. Феодором константинопольських християн від куштування ідоложертвенной їжі. Спробуйте сказати сучасному номінальному християнину, що продукти в супермаркеті осквернені язичницьким культом. Швидше за все, він просто покрутить пальцем біля скроні і спокійно піде наповнювати кошик. Тільки тих 2-2, 5 % від загального населення країни, реальних християн, яких ми бачимо в недільний день в наших храмах, така новина змусить утриматися від покупок.

Описаний приклад, якщо завгодно, нехай буде ще однією вказівкою на той факт, що істотна різниця повинна бути не між способом життя священика і мирянина, а між способом життя християнина і нехристиянина. Згадайте, що відбувається під час Таїнства Хрещення. Восприемники або сам охрещуваний (якщо він дорослий) відрікаються від сатани і плюють на нього. Багатьом, хто прийшов на Водохреща заради кумівства і ще якихось забобонів, в цей момент буває навіть смішно. Вони сприймають цю дію як якийсь релігійний атавізм або навіть забобон. Але, як писав отець Олександр Шмеман, нехай не сміються, вони плюнули на самого диявола, і, вже повірте, він вам цього ніколи не пробачить. Тільки уявіть, проти кого воювати збирається християнин! Прп. Серафим Саровський говорив, що найменший з бісів володіє такою силою, що міг би знищити всю землю, якби тільки благодать Божа не перешкоджала йому. А що вже говорити про їх князя!

Природно, що поодинці людині таке протистояння не під силу, тому ми і поєднуємося з Христом. Купіль – це труна, в якій охрещуваний спогрібається Спасителю, вмирає для гріховного життя, про що дохідливо пише апостол Павло в  уривку, що читається під час Таїнства. Вдумайтеся гарненько в ці слова ще раз: «невже не знаєте, що всі ми, хрестилися в Христа Ісуса, в смерть Його хрестилися? Отже, ми погреблися з Ним хрещенням в смерть, щоб, як Христос воскрес з мертвих славою Отця, так і нам ходити в оновленому житті. Бо якщо ми з'єднані з Ним подобою смерті Його, то повинні бути з'єднані і подобою воскресіння, знаючи те, що старий наш чоловік розп'ятий з Ним, щоб скасовано було тіло гріховне, щоб нам не бути вже рабами гріху; бо померлий звільнився від гріха» (Рим. 6:3–7). Як же ми все-таки не відповідаємо тому образу християн, який нам розкриває новозавітне Одкровення!

Мені здається, що причина істотного виділення життя священика якраз і криється в тому, що багато хто з нас (я говорю і про себе) все ще належать цьому світу в тому сенсі, що світ сильно затягує і навколишні люди не бачать в нас Христа. Так, ідеал священичого служіння нам добре відомий, але він вже є складовою частиною ідеалу християнського життя, а не чимось зовсім іншим.

Подумайте над сказаним, подумайте і над процитованими словами апостола Павла, а я ще додам пару своїх думок. Коли мене вітали з хіротонією, то всі говорили про тяжкість і відповідальність взятого Хреста, бажали сил, кріпості і т.п. Все це має місце, і насправді стає досить страшно, коли ти розумієш, що навіть просто від твого неправильного слова може залежати вічність іншої людини. Але разом з тим, коли минув якийсь час служіння, я зрозумів, що це не тільки тяготи, а й велике щастя. Щастя бути весь час поруч з Христом, щастя говорити з Ним за допомогою молитви, щастя осмисленості життя, щастя мати перед собою мету, яка далеко йде за межі твого земного буття. Мені здається, що все це повинно бути притаманне не тільки тому, хто в сані, але і всякому християнину взагалі, адже у нехристиян нічого подібного немає.

Вмч. Феодор Тірон зійшов на багаття, тому що знав, що Христос поруч з ним, усвідомлював, що Він буде страждати разом з ним, і був упевнений, що прийме його душу в Свої обійми негайно, як тількі вона відокремиться від тіла. Мені одного разу сказали: віра будується на почуттях, але мені є що заперечити. Я згоден з тим, що ми залишилися в церкві, тому що в якийсь момент минулого, в тих чи інших обставинах, серцем відчули присутність Бога, це було особисте одкровення Його нам, і ми прийняли Його. Але віра поступово повинна дорослішати і переходити від почуттів до знання: в молитві, в Таїнствах ми ж в міру сил і можливостей пізнаємо Бога. Хто зараз зважиться сказати, що він не знає Бога? Ми ж не просто віримо в Його реальність, подібно до того як діти вірять в Діда Мороза. Ми впевнені, що Він існує, що все, що сказано в Святому Письмі, – правда. Впевнені ще й у тому, що Бог піклується про нас і кожен може входити в особисте спілкування з Ним. Якби не було цієї впевненості, то ми молитвослов так ніколи б і не відкрили і до чаші не підійшли. Думаю, що саме такою впевненістю володів вмч. Феодор і всі ті, хто зійшов на особисту Голгофу. Це ще одна ознака відмінності християн від нехристиян.

Хоча цей текст, можливо, вийшов трохи сумбурний, але мені давно хотілося поділитися висловленими думками, а цього разу і привід підвернувся. А закінчу я, мабуть, чудовими словами свт. Тихона Задонського: «явна ознака світильника віри, що горить в серці людському, є духовна радість, що відчувається в серці, радість про Духа Святого, радість про Бога. Про цю радість говориться в Псалмах: "серце моє і плоть моя захоплюються до Бога Живого" (Пс. 83:3). Бо де віра в Бога, там і любов до Бога, де любов до Бога, там і радість про Бога. Що любимо, тому і радіємо»

Протоієрей Володимир Долгих