Велика П'ятниця, мабуть, найважливіший день Страсного тижня, день, велич якого охопити просто неможливо.

Це початок Великодня. Воскресіння не було б без Смерті, а перемоги над дияволом – без перемоги над гріхом. З ранніх віків саме П'ятницю християни називали Великоднем, Пасхою Хресною, а в багатьох регіонах, щотижня згадуючи про Воскресіння, щорічно особливу увагу приділяли Розп'яттю і Смерті Спасителя. Збираючи докупи всі традиції, можна сказати, що під Великоднем потрібно розуміти три ключові події Спокутного подвигу: Смерть, перебування в Гробі та Воскресіння.

У Велику П'ятницю ми говоримо про Розп'яття і поховання Христа. Без перебільшення, це найстрашніший день у році. У ньому немає тваринного жаху чи паніки, у ньому є трепетний страх від того, що саме такою величезною ціною Богові доводиться рятувати Своє творіння. Якщо Господь з висоти Своєї величі і всемогутності сходить до рівня ураженої гріхом людини, то, умовно кажучи, «відстань», яку долає Він, показує нам глибину нашого падіння. Ця трагедія почалася ще з наших прабатьків, і кілька тисяч років Бог вів боротьбу за людство, тепер же й у нас, спадкоємців плодів Його Спокути, є можливість включитися в процес набуття блаженної вічності. Ціна виявилася занадто великою, але для того, хто любить і всемогутнього Господа, немає нічого неможливого. «Так скінчилася найстрашніша і найбільша драма історії світу, – пише свт. Лука (Війно-Ясенецький). - Неживо повисло на роздертих ранах від цвяхів пречисте Тіло Спасителя нашого... Низько опустилася на груди мертва голова. І так воно довго висіло».

Однією з найважливіших рис Викупительного подвигу Христа є його добровільність. Господь не має жодної потреби, більше того, під час арешту в Гефсиманському саду Він ясно дає зрозуміти, що при бажанні може відразу все зупинити (Мт. 26:53), але не робить цього. Хтось може сказати, що в історії чимало прикладів жертовності, але між кожною людиною, яка добровільно віддала своє життя за іншого, і Христом є істотна різниця. Говоримо ми не про різницю між Творцем і творінням – це і так очевидно – а про суть того, що відбувається. Будь-який людський жертовний подвиг завжди залишиться подвигом, але в ньому є і домішка отрути, оскільки сама смерть і біль є неминучими, просто ми маємо можливість, виявляючи любов до ближнього, їх наблизити або прискорити. Крім того, умови, за яких з'являється перспектива подвигу – наслідок порочності світу, нас як суттєвої його частини та родоначальників гріха. Ми можемо пожертвувати життям або здоров'ям заради іншого лише тому, що вони загрожують іншому. При цьому ніде ми не зустрінемо такої великої любові до ворогів та лиходіїв.

Однак сказане не можна віднести до Христа: у Ньому не було ні крапельки гріха, а тому й відповідальності за нього, як особистої, так і колективної, Він міг би врятувати Себе і не вмирати, але на страшні муки та смерть Спаситель іде заради кожного з нас . Любов червоною ниткою проходить через все Його служіння, на Голгофі досягаючи свого апогею. Христа обпльовують, принижують, а Він все одно любить. Його б'ють до напівсмерті, та так, що завдані каліцтва зміг би перетерпіти далеко не кожен, а Він все одно любить. Сина Божого, що прийшов у світ, засуджують, ненавидять, змушують нести зброю своєї страти і нарешті прибивають до Хреста, а Він все одно любить, та ще й молиться за прощення власних розпиначів. У Христі ми бачимо абсолютне і чисте кохання, чисту свободу, чисту жертовність. Так міг зробити лише Бог. Очевидно, що саме тому у понівеченому, закривавленому Тілі розсудливий розбійник зміг розглянути Владику Всесвіту.

Глибокий сенс того, що відбувається у Велику П'ятницю, розкривається в словах свт. Філарета (Дроздова). Він закликає звернути увагу на те, що перше покоління християн, особливо апостоли, не придбали жодного іншого скарбу, крім Хреста Господнього, який вони у «наслідувальних образах» пропонують усім, хто бажає стати спадкоємцем Царства Небесного. Ця зрозуміла і доступна всім думка у світлі Хресного Великодня набуває таких фарб, про які ми навіть не замислювалися. Свт. Філарет каже, що Син Божий підняв і поніс Хрест, який до того належав людству. Спочатку його було створено з «дерева пізнання добра і зла». Наші прабатьки захотіли випробувати плід його, але як тільки вони доторкнулися до нього, як весь тягар забороненого дерева обрушився на спини злочинців, порушників заповіді Господньої: «Темрява, скорбота, жах, труди, хвороби, смерть, злидні, приниження, ворожнеча всієї природи словом, усі руйнівні сили, як би видершись з фатального дерева, ополчились на нього: і кинувся б син гніву навіки в пекло, якби Милосердя, за споконвічною радою, не простягло до нього руки своєї і не утримало його в падінні». Цей переважний, непідйомний для людини Хрест і бере на Себе Христос. Не Він допомагає нам його нести, не ми допомагаємо Йому, але Спаситель повністю Собі засвоює наш тягар, залишаючи нам лише малий хрест, та ще й хрестом Великим. Так хрест гніву стає хрестом любові; загороджуючи раніше рай, тепер він перетворюється на сходи на Небеса; народжений з «дерева пізнання», тепер він перероджується на «дерево життя». Без перебільшення можна сказати, що Голгофа перевернула глибинний устрій світу, кардинально змінивши становище людини у ньому.

«Христос переміг смерть, коли був зведений на Хрест», – пише прп. Єфрем Сирін, тому давайте не просто пам'ятати про Спокутний подвиг нашого Спасителя, але й не посоромимо Його наріканням при несенні нашого «малого» хреста.

Протоієрей Володимир Долгих