Диво... напевно, якщо спробувати знайти більш побите і стерте слово в нашому лексиконі, то шукати доведеться довго. 

На перший погляд парадокс: багато говорять лише про буденне і звичне, а диво на те і диво, щоб бути чимось незвичайним, одиничним і несподіваним. Але, з дугою боку, чудеса в нашому житті всюди, та й саме життя чи не диво? Правда, в цьому випадку все ще незрозуміліше: життя, дійсно, диво. І світ, в якому ми живемо, і улюблені, близькі люди. Чудо – все, що Богом дано людині, як крім його здібностей, так і понад їх. Але тоді навіщо і про що говорити? Потрібно жити, радіти і дякувати! Але... ні. У нас все по-іншому: про чудеса говорять, їх чекають, про них просять в молитвах. І, судячи з того, як багато і часто це роблять, отримують просимое вкрай рідко. Якщо отримують взагалі... По всьому виходить, що в темі чудес варто було б розібратися. Спробуємо?

Отже, дане Богом життя і все, що його наповнює, – диво. Однак це диво мало хто сприймає як таке. Всі звикли. До життя звикли, до ранкової роси, снігу, травневого листя, призахідного сонця. Звикли до того, що нас хтось любить, що нам щось цікаво, що ми на щось здатні.  Для більшості це само собою зрозумілі речі. Ми звикаємо до них, перестаємо їх помічати і цінувати. Спочатку всю увагу привертають життєві проблеми і неминуча суєта. З віком життя, як правило, налагоджується або хоча б вирівнюється. Здавалося б, саме час Почати, як писав Камю, «жити з відкритими очима», але, на жаль, досвід багаторічної неуваги не проходить безслідно. Як не помічала людина навколо себе нічого чудесного, так і не помічає. Життя поступово стає одноманітним. Порушувати звичний ритм боязно, жити як і раніше нудно. Ось тут і прокидається потреба в чудесах. Причому абсолютно непринципово, чи трапиться диво з самою людиною. Головне, щоб поблизу її, щоб перед очима, щоб «потрясло до глибини душі». Тому шукачі чудес активно їздять до різних святинь, старців, на «особливі служби» і «відчитки». Їм цікаві «прозорливі» і «зцілиленні», вони з захопленням переказують один одному сни і різні ситуації, в яких «відкрилася воля Божа». Тонка грань між дійсністю і вигадкою стирається швидко, і вже зовсім неважливо, чи повірила людина в чиюсь вигадку або вигадала щось сама. Тепер у людини чудеса всюди. Так можна жити роками, поки Бог, дивлячись, як мається людина в своєму безпросвітному благополуччі, не попустить їй реальну, а не надуману проблему, турботу або біду.

Негаразди, дійсно, багатьох протвережують. Багатьох, але, на жаль, не всіх. Деякі за роки очікування дива встигають виробити в собі таку інфантильність, що, навіть маючи серйозні проблеми, не поспішають робити того, що в їхніх силах. Просто сидять і чекають допомоги від Бога, відповіді на молитви, дива... Закономірно не чекають, очікувано нарікають, шукають винних, звинувачують всіх підряд. Але при всьому цьому перебувають у твердому переконанні, що «віддалися волі Божій». І знову сподіваються на диво…

Хоча, помилуйте, хіба ж воля Божа в тому, щоб сидіти склавши руки і чекати біля моря погоди? Бог створив людину розумною, дав їй життя, чи не для того, щоб людина сама цим життям розпоряджалася, робила вибір, несла відповідальність, діяла? Нікому з нас Творець не дав всього і відразу. Кожному чогось в житті обов'язково не вистачає, і це щось завжди важливе, необхідне і майже завжди недосяжне. Але не вистачає якраз тому, що кожному дана можливість самостійно розпоряджатися життям, а значить – самому досягти бажаного. Звичайно, за допомогою і сприянням Бога, однак неодмінно самому. Своїм бажанням, своєю працею, своєю завзятістю. Бог завжди допомагає трудящому. Правда, в цьому вже немає нічого чудесного. Це проста життєва закономірність. Хочеш мати – працюй, хочеш досягти – прагни. Хочеш, щоб бажання і прагнення не виявилися марними, – вір.

А чудеса? Чудеса ніхто не відміняв. Втім, якого ще дива бажати нам, що живуть вірою в Бога, Який заради нас втілився, померлого і воскреслого, і безперешкодно долучаються до живої реальності Царства Божого в таїнствах Церкви?       

Протоієрей Володимир Пучков