Бути християнином непросто, але ще складніше бути християнином у ворожому і зовсім чужому суспільстві!

Наш народ та й ми всі звикли до того, що під час великих християнських свят держава встановила вихідні дні, що християнські традиції так чи інакше впливають на наше життя, що на вулиці де-не-де та й потрапить у поле зору купол православного храму. Ми навіть не уявляємо, як це бути християнином у ментально, культурно, духовно зовсім чужому суспільстві. І це не говорячи про можливість вести якусь місію. Але була в історії Руської Церкви абсолютно унікальна людина, яка вміла проповідувати Євангеліє так, як ніхто інший. Мова йде про рівноап. свт. Миколая Японського, день пам'яті якого Православна Церква вшановує 16 лютого.

Тільки уявіть, як можна витратити цілих вісім років наполегливого вивчення японської мови та культури, не маючи жодних матеріальних та політичних підстав сподіватися, що колись ти зможеш хоч слово сказати чужинцям про Христа. Вочевидь, що свт. Миколай свої надії пов'язував не з земними можливостями. У місто Хакодате майбутній святитель прибув у складі консульства у 1861 році. Це зараз Країна вранішнього сонця відкрита і розвинена, але зовсім інакше було наприкінці XIX – на початку ХХ століть. Все японське суспільство, наїжаючись, з недовірою дивилося на іноземців, а християнство так взагалі було під офіційною забороною: «Тодішні японці дивилися на іноземців як на звірів, а на християнство як на лиходійську церкву, до якої можуть належати тільки запеклі лиходії та чарівники», – згадував святитель. Але, з іншого боку, це були ідеальні умови для пізнання такої незвичної культури. «Приїхавши до Японії, я, наскільки вистачало сил, став вивчати тутешню мову, – пише владика, – багато було витрачено часу та праці, поки я встиг придивитися до цієї варварської мови, імовірно найважчій у світі, бо вона складається з двох: природної японської і китайської, які перемішані між собою, але не злилися в одну».

Багато хто, напевно, знає історію про те, як перше хрещення японця свт. Миколай здійснив у 1868 році. Справа ця була ризикована, адже християнство все ще залишалося забороненою релігією. Чи ж не жарт, навернути до Христа спадкового самурая, синтоїстського жерця і чудового фехтувальника. То був Такума Савабе, який одержав у хрещенні ім'я Павло. За ним було і двоє його друзів. Ці перші духовні діти тоді ще архім. Миколпя в майбутньому стали його вірними помічниками, а двоє навіть прийняли сан.

Взагалі, коли знайомишся з історією та організацією японської місії, особливо зі спогадами її учасників, насамперед самого святителя, то неможливо позбутися відчуття, що ти торкаєшся перших століть християнства. Тут все таке чисте, відкрите та щире. Тут немає пихатості, показової важливості, гордовитості та інших недоліків, на жаль, неминуче властивих окремим священнослужителям, у державах, де Церква сильно зближується з владою. Навіть коли японська місія значно розрослася, в описі християнських громад відчувається якась близькість, видно, що молоді християни дуже дорожать своєю вірою. Так і виходить: пастирі під стать пастві, а паства під стать пастирям.

Розпорядок дня свт. Миколи був крутіший за статути деяких монастирів. Іноді дивуєшся, як людина взагалі могла все це винести, при цьому зберігаючи і привітність, і бадьорість, і можливість приділити час кожному, хто потребує. Організаційному таланту святителя позаздрили б навіть багато сучасних логістів, адже в нього було лише перо, чорнило, папір і неймовірна воля. Святий Дух дійсно жив у цій дивовижній людині. Ми звикли до золотих куполів і пишних розписів храмів, а як радів святитель, коли знаходилися гроші на будівництво хоча б невеликої православної церкви. Вже на схилі років, перебуваючи в лікарні з букетом нажитих болячок, свт. Миколай як дитина схопився з ліжка лише від однієї новини, що хтось у далекій Росії пожертвував кошти на будівництво храму в Кіото. Стільки праць і стільки уваги людям, бо навіть у лікарняній палаті святитель не переставав займатися перекладом японською мовою богослужбових книг та Святого Письма.

Ми можемо тільки уявити, як розривалося його серце після початку російсько-японської війни 1904-1905 років. До цього часу вже тридцять років розвивалася його місіонерська справа: було створено чимало громад, організовано роботу катехизаторів у містах та селищах, а практично все духовенство складалося з місцевого населення. Японські газети та інші ЗМІ розпочали, як би зараз сказали, інформаційну кампанію проти «російського агента». У чому тільки не звинувачували святителя: і в шпигунстві, і в підготовці замаху на імператора, і в зберіганні зброї, і в приховуванні розвідників, та багато в чому іншому. Але владика Микола зумів не просто зберегти статус quo, його авторитет був настільки великий, а життя настільки праведне, що наклеп до нього просто «не липли». Святитель був суворий до себе і до оточуючих. Є спогади про те, що не всі могли витримати присутність поряд з собою такої «скелі», але прекрасну, що розставляє всі крапки над «і», характеристику владиці дає японський вчений професор Наганава: «Міцний тілом, непохитної волі, сильний у вченні, завдяки батьковому вихованню шанобливий і поважний, міцний духом, долає егоїзм, характеру твердого і витривалого, мужній і непохитний, як воїн... Справді, схоже, що він мав характер строгий і різкий, але хіба змогла б звичайна людина в чужій країні набути згори 30 тисяч віруючих... не буде перебільшенням сказати, що в порівнянні з Миколою не було людини, яка мала таких вірних послідовників серед японців».

Про свт. Миколая Японського писати можна дуже багато. Тільки докладний розбір одного його життя займе не один десяток, а то й сотню сторінок. І це не кажучи про його щоденники, листи, спогади сучасників, дорожні записки катехизаторів і місіонерів. Дуже барвиста та незвичайна історія Японської Церкви. Знайомлячись із усім цим багатством, ти ніби занурюєшся в інший світ. Але, мабуть, варто сказати, що проявом найвищої вдячності праці та подвигу свт. Миколи є не тільки прославлення його в лику святих, а й величезний вінок із написами подяки, надісланий особисто від імператора Японії на похорон владики, який з гордістю за свого пастиря і зі сльозами на очах несли японські православні християни.

Протоієрей Володимир Долгих