Уявіть собі людину безстрашну, яка сміливо викриває вади людей, незалежно від їхнього статусу, багатства і могутності.

Іноді здається, що таких не буває, що кожен, навіть за багатьох чеснот, має певні гріхи та недоліки. І ось найбільші проблеми у багатьох із нас зі сміливістю та принциповістю. Це тому, що на протилежному полюсі знаходиться страх – один із найсильніших ворогів нашого внутрішнього світу. Крім цього є ще зніяковілість, незручність, небажання виділятися, бути як усі. Я не кажу, що все це погано, але буває і так, що ми соромимося перехреститися проїжджаючи повз храм або перед обідом в кафе. Коли таке відбувається, варто згадувати свт. Іоанна Златоуста, перенесення мощей якого Православна Церква святкує 9 лютого.

Ім'я святителя у всіх нас на слуху, але давайте трохи згадаємо про те, якою він був людиною! Такі відважні люди трапляються нечасто. Безумовно, відвага – одна з найважливіших рис християн і всі святі її мали, але не всі мали стільки можливостей і навіть спокус для її реалізації. Головне, не варто плутати сміливість з безшабашністю, та й проявляється вона не лише у здатності стрибнути з парашутом чи ризикнути життям заради порятунку іншого. Сміливість - це постійний рух уперед, до відкриття незвіданого, до пізнання непізнаного і в кінцевому підсумку - зміцненню в Істині, перед Якою меркне всякий земний авторитет, хоч би якої могутності він не мав. Саме таким був свт. Іоанн. Його красномовство, відоме ще по Антіохійській кафедрі, не могло взятися нізвідки, звичайно, тут є місце таланту, але ми також добре знаємо, що успіх у будь-якій справі – це лише десята частка таланту, а решта – працьовитість. Ми можемо тільки уявити, скільки потрібно було докласти зусиль, щоб говорити так, як говорив святитель. Більше того, хороша мова – це не так хитромудрість слів, скільки їх зміст. Наприклад, проповідь, наповнена красивими фразами і складними синтаксичними конструкціями, нам буде цікава лише при парочці перших прослуховувань, а потім вона швидко набридне, навіть якщо той, хто проповідує свою порожню промову, прикрасить новими словосплетеннями. Чимось поділитися з іншими можна лише у тому випадку, коли цим чимось володієш сам. Лише уявіть, що вам потрібно говорити проповідь на десяток Богородичних свят на рік протягом кількох років – складно, але свт. Іоанн справлявся, він умів тримати увагу слухачів, отже, йому було чим поділитися.

Саме слава прекрасного проповідника і привела Іоанна Златоуста на вершину архієрейського служіння – в Константинополь, де він, за вказівкою царедворця Євтропія, який фактично керував державою замість безвільного імператора Аркадія, займає кафедру спочилого владики Нектарія. Цікаво, що святитель не хотів залишати свою сирійську паству, а тому був вивезений до столиці хитрістю. Рівень духовності, та й взагалі моральності жителів центрального Візантійського міста на той час, м'яко кажучи, залишав бажати кращого. Сумно, що стосувалося це не лише простого люду, а й священнослужителів. Розгребти ці «авгієві стайні» було під силу лише такому світочу як Іоанн Златоуст. Навіть його прекрасні проповіді народ спочатку сприймав зовні – з оваціями та криками, слово святителя ніяк не могло «пробитися» до їхніх закостенілих сердець. Тоді владика Іоанн зрозумів, що чим більш розпусна паства, тим суворішим повинен бути до себе пастир. Про скромність святителя сказано багато – вміти жити у столиці як пустельник зможе далеко не кожен. Нарешті праці Іоанна Златоуста почали приносити плоди – народ потихеньку змінювався.

Святитель був жорстким та безкомпромісним викривачем пороків. Коли відбувалося якесь безчинство, він просто не міг мовчати: «Чи можна це стерпіти? Чи можна це знести? У вас самих я хочу судитися проти вас», – говорив він тим, хто замість богослужіння вирушав на скачки або в театри.

Так мимоволі й замислишся: а як наш народ? Десь можна навіть заплющити очі на недільні дні, хоч і це неправильно, але ось свята, чи дні Страсного тижня – як мало, порівняно із загальним населенням країни, людей у ​​наших храмах у ці святі періоди! «Навіть не посоромилися ви і самого дня, в який відбулися знамення порятунку роду нашого, – вигукує владика, – але в п'ятницю, коли Господь твій був розіп’ятий за всесвіт, коли приносилася така жертва і відчинявся рай, і розбійник зводився в давню вітчизну, і клятва розв’язувалася, і гріх знищувався, і довготривала ворожнеча припинялася, і примирення Бога з людьми відбувалося, і все змінювалося, - в той день, коли належало постити, славословити і посилати вдячні молитви за благодіяння для всесвіту до Того, Хто їх здійснив, - тоді ти залишив церкву і жертву духовну, і зібрання братів, і забувши святість посту, полонений дияволом, пішов на те видовище». Як насправді страшно почути свою адресу такі слова!

Святитель Іоанн пише, що якщо людина дає своєму рабові цільові гроші, то обов'язково вимагатиме у нього звіту про кожну витрачену копійку. Подібним чином Господь стягне з нас свідчення про витрачені дні земного життя. Що ми відповімо Йому? Чим зможемо виправдатись? Ми настільки швидко звикаємо до доброго, що взагалі не помічаємо всього того, що Бог зробив для нас. Повинна ж бути в людини хоч трохи подяки до свого Творця. І для багатьох вона спочатку полягає не в служінні добру, а хоча б у не служінні злу: «Заради тебе засяяло сонце, місяць висвітлив ніч, заблищав різноманітний сонм зірок; заради тебе повіяли вітри, потекли ріки; заради тебе виросло насіння, піднялися рослини, хід природи утримав свій порядок, з'явився день і минула ніч; і все це зроблено заради тебе; а ти, коли тварини служать тобі, виконуєш волю диявола», – звучить безкомпромісний голос святителя.

Природно, що такий сміливий правдолюб як Іоанн Златоуст не міг не нажити собі ворогів, наймогутнішим з яких була імператриця Євдоксія. Владика жорстко повставав проти придворної розкоші, а це сильно не подобалося дамочкам, що крутилися навколо «першої леді», які доносами і кляузами налаштовували її проти Златоуста. Хоча поступово пані й сама охолола до святителя, бо не хотіла змінюватися, а задобрити гарними словами та обіцянками таку брилу було просто неможливо. Чутки, що розповзлися по місту, зробили свою справу – у чому тільки не звинувачували владику, доходило навіть до абсурду. Кількість незадоволених та обурених зростала навіть за межами столиці. Не вдаючись у подробиці подій, зазначимо, що Іоанн Златоуст відмовився від суду над Олександрійським патріархом Феофілом, оскільки не вважав це своїм правом, а той, у свою чергу, зібрав чималу підтримку, особливо в особі можновладців, скоїв суд над святителем. Собор «під дубом» 403 року скинув владику. Його заарештували прямо на Великдень під час богослужіння та відправили на заслання, де святитель Іоанн і помер.

По суті, ми такі ж люди як і Іоанн Златоуст, можливо, у нас немає ораторського таланту, зате є якісь інші. А ось сміливість і відвага в стоянні за Істину – це не стільки талант, скільки набута звичка, чому може навчитися кожен. Тому в ті моменти, коли нам буде ніяково за нашу віру або за наші принципи, давайте згадувати про святителя Іоанна і, подібно до нього, нічого не боятися.

Протоієрей Володимир Долгих