Спаситель радить запастися... терпінням.

Життя в просторово-часовому вимірі накладає на спосіб мислення, характер і звички людини свій особливий відбиток. Найдорожчий ресурс необхідно використовувати правильно, дія ж з часом обов'язково має приносити результат. Якщо його немає, а ми на цей результат сподіваємося, то нас охоплюють печаль, смуток, туга. Можна вигоріти, навіть займаючись улюбленою справою, втративши до неї усілякий інтерес. І все через те, що наші надії виявилися невиправданими на тому часовому відрізку, на який ми внутрішньо робимо ставку своїх сил. Або ж нам по природі звично чекати рівно стільки, а не більше. Іншими словами, наше терпіння має межу. Коли воно закінчується, ми перестаємо терпіти накладені на себе заради досягнення результату «тягарі», знижуємо інтенсивність дій, перестаємо «годувати» свою справу особистою енергією і часом. Знайома кожній людині ситуація.

Духовне життя не виняток. Колись ми прийшли до Церкви, можливо, зовсім недавно, можливо, і дуже давно за мірками середньої тривалості людського життя. І, звичайно, ми чекаємо якихось результатів і від свого перебування в Церкві – не дарма ж тут опинилися? Ми молимося Богу з конкретними проханнями, боремося з пристрастями, намагаємося змінитися на краще ... А після тривалого періоду можемо з подивом і смутком сказати, що нічого особливо в житті і не змінилося. Начебто молимося, а того, що просимо, не отримуємо. Каємося, а гріх, з яким намагаємося розпрощатися раз і назавжди, постійно повертається в нашу душу як до себе додому і господарює при повному нашому потуранні, як хамуватий гість у слабовільного домовласника. Чи відбулися з нами зміни за роки церковного життя? Так, і як ніби в гіршу сторону. Як заглянеш всередину себе - хочеться відвернутися, сховатися, заридати і весь цей кошмар просто не бачити.

Як в такі моменти не впасти людині у так зване вигорання, проблему сучасної цивілізації? Питання риторичне... Але якщо подумати і про вигоряння, і про опущені віруючим руки в духовному житті, і навіть про залишення Церкви (адже, як здається людині, всі її труди не приносять користі), ключ до розуміння проблеми лежить на поверхні. Ми розучилися грати довго. Світ навчив нас брати від життя все, споживати, швидко спустошувати пластиковий стаканчик з фаст-фуду і викидати його геть, міняти телефон щороку, адже він вже застарів. Нас привчили до гонки, звичку до якої ми переносимо і на духовне життя. Святим хочеться стати за декілька тижнів, ну добре, місяців, вражаючи себе і оточуючих подвигами святості, перемогою над пристрастями і розквітлим в серці букетом чеснот. Якщо цього немає - ми починаємо сумувати, адже результат, здається, не досягнути, бо він невловимий.

Але ми забуваємо, що Христос не обіцяє нам легкого життя. У Святому Письмі Він постійно говорить про ті проблеми (проблеми - м'яко сказано), які готує світ віруючій людині. І Спаситель просить не падати духом, але «терпінням спасати душі» (Лк. 21:19). Також він обіцяє, що «хто витерпить до кінця, той спасеться» (Мф. 10:22). Терпіння - це стрижень для християнина проти згубної дії вигорання. З одного боку, ми намагаємося до себе прислухатися, слухаємо голос серця, але «кожна людина говорить неправду!» (Пс. 115: 2). Наше спасіння відбувається не нами самостійно, як ніби ми отримали інструкцію і результат дій по ній неодмінно призведе до результату. Ні. Ми можемо опинитися у щасливій реальності після смерті тіла тільки в співпраці з Богом, більш того, тільки по Його волі.

Сила Бога розкривається в нашій немочі, тобто коли ми вже відчуваємо, що перебуваємо на межі сил, зараз впадемо, і усвідомлюємо своє повне безсилля, тут-то Господь і вступає в справу. Ми іноді думаємо, що наші пристрасті можна вимкнути лише зусиллям нашої волі. Насправді нам потрібні обставини внутрішнього і зовнішнього характеру, коли, проходячи через скорботи з нашого серця на практиці, не в теорії, вибивають наші зарозумілість і самовпевненість. В такому безпорадному стані, без надії на свої сили, і розкривається в нас Бог. А нам варто, як кажуть про це, запастися терпінням. Не раз доведеться впасти на цьому тернистому шляху у напрямку до спасительного пристанища. Іноді буде здаватися, що ми тонемо або вже на дні, безнадійні для Царства Небесного і надзвичайно слабкі. Захочеться опустити руки, махнути на все і просто жити в кайф на всі сто, як ось ці «нормальні люди» навколо, у яких все добре. Такі думки - закономірні з урахуванням правил духовної реальності, про які ми, на жаль, часто забуваємо.

Не все життя складається зі страждань, але вставши на шлях порятунку необхідно пам'ятати, що просто не буде. У той же час тягар, що несеться нами заради Бога, стане нам легкою ношею, якщо ми будемо зберігати в серці пам'ять про блага майбутнього Царства і терпляче переступати через кожну нову перешкоду, що виникає на нашому непростому шляху додому до нашого дорогого Бога.

Володимир Басенков