Оповідання.

На кухні щось з гуркотом впало, потім почулося бадьоре, але надтріснутим старечим голосом:

– «Куди, куди ви віддалилися, золоті дні моєї весни»…

Ніно зітхнула і страждально подивилася на чоловіка, що читав анотацію до тільки що куплених ліків.

– Шалва, знову в неї російський блок увімкнувся. Мені ці її арії вже ось де сидять, – і провела човником долоні поверх своїх сивих кучеряшек.

Чоловік підвів окуляри на значний, поцяткований зморшками лоб і миролюбно помітив:

– Не переживай, значить, судячи з моїх спостережень, через декілька годин перейде до грузинського репертуару. Що поробиш, при склерозі довше за усіх тримаються в мозку саме професійні якості. Ти краще сюди подивися. Тут протипоказань купа. Кінь з ніг звалить. Боюся, чи можна давати твоїй мамі це нове призначення. А раптом подіє як проносне. У нас немає стільки памперсів.

Ніно наділа окуляри і почала пильно вивчати папір з дрібним шрифтом. Потім із запитанням подивилася на чоловіка:

– Так, краще не ризикувати. Невідомо, до чого приведе.

З кухні почулося своєрідне підтвердження:

– «…Квіти осипають пелюстки на пісок. Ніхто не знає, як мій шлях самотній…»

Ніна витягнула шию у напрямі джерела шуму і крикнула:

– Ціала Аміранівна, пийте чай, не відволікайтеся.

У відповідь отримала шпильку від свекрухи:

– Ах, Ніна, де тобі зрозуміти високе мистецтво.

Подружжя переглянулося і промовчало. Вступати в дискусію було собі дорожче. Потрібно берегти залишки нервів, які ще було де спалити дотла в їх тривалому спільному житті із старшим поколінням.

Із спальні пролунало закличне:

– Ніна, поправ мені подушку-у-у-у. Я, здається, впала.

Шалва встав з місця. Піднімати паралізовану тещу Тіну Олександрівну було його прерогативою. Крихка дружина ніяк би одна не впоралася.

З кухні надійшла новина:

– А де мій чай?

Ніна пішла на заклик, прагнучи зберегти спокій і відносно культурний тон:

– Ціала Аміранівна, ви вже другу чашку п’єте. Ось ваш чай, перед вами.

– Сама не допила, а мені залишки поставила. Ти завжди мене ненавиділа.

– Хочете, я на ваших очах наллю.

– Не роби з мене ідіотку. Я просила кави.

– Каву вам не можна. У вас тиск підніметься.

– Дай мені каву або я за себе не ручаюся!

Ніна знову глибоко зітхнула і покликала чоловіка:

– Шалва, йди сюди, розберися зі своєю мамою, у мене вже сил немає.

Із спальні донеслося надсадне:

– Не можу підійти, інакше твою маму впущу.

Ніна тихо-тихо, бочком вислизнула з кухні назад в кімнату – передихнути і підготуватися до нової атаки свекрухи. День обіцяв задатися веселим і до межі нервомотаючим. Втім, як і всі попередні за останні три роки.

…Рішення з’їхатися зі своїми мамами і жити на загальній площі для Шалви і Ніни було життєвою необхідністю. Їх дочки давно жили своїми сім’ями. У них все було більш менш благополучне, а ось старше покоління: свекруха і теща, які і раніше не дуже-то між собою ладнали, ніяк не могли самі себе обслуговувати. Теща все не могла прийти в себе після інсульту, а у свекрухи, колишньої оперної співачки, був прогресуючий склероз. Дорослі внучки посильно намагалися допомагати дивитися за старенькими, але виходило погано. Склерозна Ціала Аміранівна їх не впізнавала і йшла в атаку на «непрошених гостей», вигукуючи щось революційно-войовниче, типу чутне на вулиці:

– «Сміливо ми в бій підемо за владу Рад і як один помремо в боротьбі за це»!

Внучки закочували очі і ретирувалися. Подібні співи в країні, де ухвалений закон про неприпустимість радянської символіки, здавалися абсолютним сюром.

Інша їх бабуся Тіна Олександрівна теж навідріз не підпускала до себе близько.

– Не хочу, щоб вони мене такою бачили!

І починала істерично плакати. Заспокоювалася тільки тоді, коли з’являвся не дуже улюблений зять, з яким вона примирилася, саме втративши здатність рухатися.

Ось і залишилися дві старенькі в дуже похилому віці суто під опікою своїх вже постарілих дітей.

Доречно зауважити, ситуація, що склалася, дивним чином була своєрідною перевіркою на вошивість для подружжя разом. Шалва все життя не ладнав з владною тещою, а тут йому припало усю тяжкість, моральну і фізичну, брати на себе. Тіна Олександрівна все життя пропрацювала в школі і за звичкою віддавала накази зятеві, як саме її варто підняти, куди посадити і під яким кутом до площини ліжка встановити подушку для більшого комфорту. Математик, він точність любить, хоч в побуті, хоч в зошитах учнів. Ніна так само знаходилася не в кращих відносинах зі свекрухою, і якщо велику частину життя трималася від неї на рятівній відстані, то останні три роки їй доводилося вислуховувати в потрійному розмірі її арії і по тисячі раз на день відповідати на її питання:

– Котра година? Який сьогодні день?

Між собою свахи теж проявляли дивне тяжіння, абсолютно невластиве їм раніше у відносно здоровому і адекватному стані.

Якщо Ніні арії свекрухи руйнували останні нерви, то її мама Тіна чомусь їх вітала і звала:

– Скажи Ціалі нехай заспіває. Так веселіше. Я про болі забуваю.

І Ціала Аміранівна сідала біля ліжка інсультниці і співала різне: від романсів до репертуару Софії Ротару: «Я, ти, він, вона – разом ціла країна». Періодами в неї вмикався в голові мимоволі грузинський блок, і тоді сусіди звішувалися з балконів, щоб насолодитися народним фольклором типу «Суліко», «Таво чемо» або «Чемо тбіліс калако».

Під час цих годинних вокалів подружжя навшпиньках вислизало з «концертного спального залу» і могло займатися чимось своїм, радіючи хоч крихітному передиху. Ніна вкладала по здоровенному шматку вати у вуха і говорила, хрестившись:

– Співай, ластівка, співай, співай, не замовкай.

При тому спокійному житті до з’їзду з батьками Ніна і уві сні не могла уявити собі, що колись назве свою скандальну свекруху ні більше ні менше, а «ластівкою». Чого не скажеш на емоціях!

Перший підсік дивну закономірність Шалва завдяки своєму аналітичному розуму технаря з вченим ступенем.

– У мене таке враження, ніби нас тут спеціально зібрали, щоб ми могли виправити те, що не встигли зробити за ті 25 років. Це якась багатофункціональна школа з вироблення терпіння і взаємоуживання. Пам’ятаєш, як наші мами не розмовляли? А тепер, дивися ти, ідеальна парочка: театр одного актора і глядача. Водою не розіллєш. І нам який подарунок.

– Так, нас явно до чогось готують, – відгукнулася його дружина, діловито перераховуючи памперси, що залишилися. – Ще штук п’ять є. Ні, цього ніяк до післязавтра не вистачить. Одягайся, шен шемогевле (гр. пестливий вираз), і сходь в аптеку. А так згодна, ти правий, уся ця щоденна метушня не інакше як сходинки до вічності. Туди потрібно прийти підготовленим.

Маріам Сараджишвілі