Колись у давнину Новий рік святкували 1 вересня, а тому Успіння Пресвятої Богородиці завжди було своєрідним завершенням старого року. 

Водночас це свято нагадувало про смерть, яка неминуче прийде і буде завершенням всіх земних трудів. Проте для християнина це не привід для суму. Це свято неофіційно називають другою Пасхою, бо воно всім нам дає надію на те, що наша смерть може стати, як і завершення земного шляху Божої Матері, лише успінням, сном, за умови, що ми намагатимемося жити по-християнськи, по заповідях Божих. Тому не випадково саме на честь цього свята названі храми в багатьох містах і селах, а також найбільші святині нашого народу, святі Лаври – Києво-Печерська, Почаївська, Святогірська.

Це є свідченням того, що наші прадіди не лише любили та шанували Божу Матір, а й прагнули бути схожими на Неї у своєму житті, тобто бути смиренними, цнотливими, слухняними, терплячими, і більшу частину свого життя віддавали не звичайним житейським справам, а молитві у храмі та вдома.

На успенському богослужінні, як і в усі інші свята, що присвячені Божій Матері, читають Євангеліє від Луки, де йдеться про двох сестер, Марію та Марфу. Коли до їхнього будинку завітав Христос, Марфа дуже клопоталася про те, щоб якнайкраще прийняти дорогого Гостя, а Марія, попри докір її сестри, сиділа біля Його ніг і слухала бесіду. Закінчилося все тим, що Спаситель не став дорікати сестрі, що та сидить без діла, а навіть похвалив її: «Марфо, Марфо, печешися и молвиши о мнозе, едино же есть на потребу, Мария же благую часть избра, яже не отымется от нея» (див. Лк. 10:38–42; 11:27–28). Отож, Христос наголошує через це Євангеліє, що найважливішою справою для кожної людини має бути спасіння душі.

Однак, як зауважує святитель Тихон Задонський, якого ми вшановували два дні тому: «Бачиш, що у світі робиться. Християни вже, здебільшого, справу спасіння не ставлять на перше місце, а на останнє, або взагалі про це не думають. Одні не бачать гріха в тому, щоб святий і вічний Закон Божий порушувати, не вважають гріхом розпусту, крадіжки, насильство, образи, сльози вдовиць і сиріт проливати, спокушати, брехати, обманювати, сварити, злословити, хулити та схожі речі робити. Другі в тому тільки повчаються, аби суєтну славу, честь і багатство здобути. Інші про те стараються, щоб великі будинки побудувати й прикрасити, в багатий і красивий одяг одягтися, розкішні столи накрити, на дорогих каретах і конях у гості їздити і гостей приймати та інші забави організовувати. Це їхня найважливіша справа, якій приділяють особливе старання. Бо в кого що на серці, те і робить, за те старається. Як бачимо, ці люди велику справу спасіння вічного, заради якої Сам Бог у світ прийшов, на землі жив, трудився, страждав і помер плоттю, таке, кажу, велике діло за мале або майже ніщо не значуще ставлять».

Це святитель Тихон Задонський говорив у XVIII столітті, коли велика частина тогочасного суспільства стала забувати про Бога та запроваджувати життя на французький кшталт із максимумом задоволень для тіла та мінімумом піклувань про безсмертну душу. На жаль, ці слова особливо актуально звучать і в наші дні. Буває, що й ми хоча й приходимо в церкву на богослужіння, але нетерпляче чекаємо, коли воно закінчиться, бо анітрохи не заглиблюємося в те, що відбувається. Ми не розуміємо текст піснеспівів, псалмів, нам не цікаво слухати проповідь. Буває, людина пригадує, що вона християнин, лише в неділю, коли йде до церкви, та й то ненадовго. А більшість часу ми живемо так, начебто ніколи не читали Святого Євангелія.
Чому так буває? Напевно, через те, що ми до кінця не усвідомлюємо, у чому полягає наше спасіння і чому про це найбільше потрібно піклуватися. Ми не відчуваємо, що гинемо від гріха. Нам постійно вселяють ідею, що навколо нас повно ворогів; а свого внутрішнього ворога ми ніяк побачити не можемо.

Що ж це за внутрішні вороги, з якими насамперед треба боротися?

Це пристрасті. Вони спочатку заманюють нас своєю насолодою, а потім мучать і тероризують. Виділяють вісім основних пристрастей: черевоугодництво, розпуста, грошолюбство, гнів, сум, нудьга, марнославство, гординя.

Завжди люди робили все для того, щоб ці пристрасті відбілити, виправдати, зробити нормою життя. І якщо раніше переважно цим опікувалися ті, хто знаходився поза Церквою, то нині вже навіть серед християн, які ходять щонеділі до церкви, є сумніви щодо того, чи потрібно приборкувати пристрасті. Черевоугодництво і пов’язане з ним пияцтво виправдовують гостинністю. Хіть та навіть жахливі її спотворення прикривають святим почуттям кохання. Гнів виправдовують боротьбою за справедливість і правду.  Грошолюбство – боротьбою за виживання. Сум і нудьгу – великими чи малими втратами, сподіваннями, що не справдилися. Марнославство і гординю – зусиллями, які було затрачено, щоб досягти мети.

Однак усі ці пристрасті, як переконує святитель Іоанн Златоуст, це найперші й найстрашніші наші вороги, з якими постійно до самої смерті потрібно боротися. Кожне їх задоволення, як би ми його не виправдовували, непомітно вбиває нас. Ми стаємо мертвими спочатку духовно, а потім фізично. Не без причини на прохання дозволити спершу поховати родича Христос сказав, що нехай мертві хоронять своїх мерців (див. Мв. 8:22).

Дорогі браття й сестри, нині ми всі налякані війною та тим, що навколо відбувається. Тому з’являється дуже багато людей, які вимагають якихось негайних реформ у Церкві. Як підказує нам нинішнє свято, найважливіше, про що ми повинні постійно дбати, – про спасіння своєї душі, боротьбу з пристрастями. Це найкраща, найбільша та найдієвіша реформа. Саме сюди маємо скеровувати всю свою енергію, усі свої вміння і таланти. Якщо ж ми задовольнятимемо свої пристрасті, а не боротимемося з ними, тоді вогнище війни не лише не загасне, а навпаки, ще більше буде роздмухуватися, доки ми всі не загинемо.

Нещодавна ми святкували пам’ять преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Києво-Печерського. Ось він якраз і є для всіх нас яскравим взірцем того, як більше думати про спасіння душі, ніж про розв’язання земних проблем. Прп. Феодосій змалку був прикладом, як потрібно любити храм та догоджати не людям, а Богу.

Помолимося нашим преподобним отцям, доступ до печер яких вже третій тиждень через гріхи наші перекрито, щоб вони навчили нас клопотатися не так про суєтні земні речі, а про єдине на потребу – про спасіння своєї душі, і тоді ми знову будемо насолоджуватися миром у цьому житті, і він перейде з нами в життя вічне. 

Архім. Маркел (Павук)