Міркує священик Володимир Пучков.

«Я не хочу жити». Важко, напевно, знайти священика, який хоча б раз не чув від когось цю фразу. На перших порах таке одкровення валить якщо не в шок, то вже точно в хвилювання. Перед тобою сидить людина, яка вже майже прийняла фатальне рішення, і тільки від тебе залежить, чи відмовиться вона від страшного задуму, чи все-таки полізе в петлю. Особисто для мене свого часу дана фраза означала тільки одне: з  людиною, яка промовила цю фразу, я буду говорити стільки, скільки буде потрібно, тільки б від мене вона пішла, якщо вже не такою, що  повністю передумала, то хоча б міцно засумнівавшись в доцільності свідомого відходу з життя. Однак, досвід - велика справа. Він навчив мене не приймати до уваги вже зовсім серйозно чужі розмови про небажання жити. По-перше, тому, що між «не хочу жити» і «хочу померти» існує не просто різниця. Між ними - прірва. Майже ніхто з тих, хто, за власним зізнанням, не хоче жити, не збирається накладати на себе руки. Ні зараз, ні потім, ні коли б то не було. Не хочуть жити люди знесилені, виснажені, ті, що втратили мету і сенс життя. Вони інфантильні, апатичні і байдужі. Однак при цьому вмирати вони теж ніяк не прагнуть. Подібний стан дуже точно описав Поль Верлен у одному зі своїх віршів: «Нема волі жити, і померти немає сил». Життєвий тонус на нулі, але «лежу - так більша відстань до петлі» (В. Висоцький). Тому найкраще, що можна зробити в даному випадку, не вживати ніяких спроб витягти невдалого візитера з безодні, поруч з якою він ні разу не стояв.

Втім, стверджувати, що всі втомлені від життя однакові, не справедливо. Якщо ті, кого я описав вище, можуть бути умовно названі втраченими, то другий тип можна назвати страждаючими. З одного боку, страждають - такі ж байдужі і апатичні люди, що довели власні душі до амебоподібного стану, як і втрачені. Однак, на відміну від останніх, ті, які страждають відчувають вічне невдоволення, сумують і патологічно потребують співчуття і жалю оточуючих. При цьому помилкою було б думати, що, пошкодувавши такого страждальця, ви йому допоможете. Не допомога потрібна йому, а жалість. Так, так, та сама жалість, яка принижує, розслабляє, стимулює до саможаління і в кінцевому підсумку валить і без того сумувати душу в тугу, яка стає для даної душі станом постійним і незмінним. Страждає ніби як і погано, проте щось міняти немає ні сил, ні бажання. А з часом розвивається звичка до співчуття і жалю, так що вони замінюють собою будь-яку радість. Тим більше що радість досягається працею, а жалість дістається без зусиль.

У випадку з такими людьми немає потреби ні в довгих бесідах, ні в багатогодинному вислуховуванні скарг, ні в співчутті. По-справжньому дієвим засобом тут може послужити лише гарний струс. Не хочеш жити? Займися волонтерської роботою в хоспісі, в онкологічному відділенні або туберкульозному диспансері. Шкодуєш себе? Іди до будинку маляти, до найменших, яким від роду кому місяць, кому два, а вони вже кинуті напризволяще і на милість абсолютно чужих людей. Страждаєш? Іди піклуватися про інваліда. Бажано самотнього і абсолютно безпорадного. Враз пройде апатія, як рукою зніме тугу і одразу життєвий тонус з'явиться! Священикові хоча б зрідка варто вдаватися до суворості, і тут, як на мене, саме той випадок. Того, хто прийшов за жалістю, не потрібно ні жаліти, ні втішати, не треба співчувати йому. Нащо жаліти того, у кого руки діють, ноги ходять і голова працює? Тому, хто нерідко зовсім не самотній. У кого є дружина і діти, у кого живі батьки? Хто здоровий сам і близькі його живі? У співчутті потребу мають ті, хто, наприклад, втратив близьку людину, зміцнення необхідно тим, хто серйозно хворий, підтримки потребують ті, хто опинився у важкій життєвій ситуації. Тих же, хто розклеївся від звичайних життєвих проблем або плаче від жалості до себе через краху чергового придуманого ним світу, найбільш корисними спочатку гарненько насварити, а потім дати відчути, скільки благ щодня подаються Богом, а вони вважають їх чимось само собою зрозумілим і не тільки не дякують за них, але ще й нарікають і сумують, тому що їм усього цього мало, хочеться більшого, а більшого не тільки немає, а можливо, не буде ніколи.

Однак якщо «не хочу жити» не таке вже й страшне зізнання, то що ж тоді страшно? Страшно, коли «не можу жити». Коли жити нестерпно, нудно, неможливо ... Люди в такому стані не говорять про небажання жити, про смерть, про самогубство. Не бігають за священиком, не шукають співчуття. Вони мовчки приймають страшне рішення і, як правило, мовчки ж роблять крок в безодню. Якщо така людина приходить до храму, відважується на розмову зі священиком, це вже майже диво. І ось тут уже важливо дати людині стільки уваги, скільки необхідно. Немає ніяких універсальних прийомів, фраз або окремих слів. Єдине, що важливо проявити в такому випадку, - уміння слухати. Нерідко буває так, що, лише повністю вислухавши потенційного самогубця, священик розуміє, що сказати і які саме підібрати слова.

Найважливіше не помилитися. Люди, які не бажають жити можуть з'являтися регулярно: одні будуть шукати уваги священика, іншим потрібно буде в сотий раз виговоритися, треті прийдуть в пошуках співчуття. Важливо, щоб священик, втомившись від нескінченних скарг, розчарувавшись в спробах напоумити тих, хто і так не збирається зводити рахунки з життям, не пройшов би повз того, можливо, єдиного, котрого попри все до нього призведе Бог. Приведе не для дріб'язкової розради, а для того, щоб було кому відвести зневіреного від краю прірви. А розпізнавши його, важливо проявити достатньо терпіння, такту і мудрості, щоб для цього зневіреного і майже загиблого стати знаряддям Божого промислу і Божої любові.