Що для людини є найважчим, але найважливішим у житті?

Слово архімандрита Маркелла (Павука), духівника Київських духовних шкіл. 

Хтось скаже – заробляти гроші, виховувати дітей. Інші зауважать: «Для мене найважче прощати, не обманювати, визнавати свою провину, розкаюватися у гріхах, жити по совісті, просто бути людиною». Справді, все перелічене дається нелегко. Проте в давнину преподобні отці вважали, що найважче для людини – це молитва. Ми в цьому постійно переконуємося: щойно стаємо на молитву, як відразу починають в голову лізти різні думки, нам важко зосередитися на словах. Виходить, що здебільшого ми лише вичитуємо правило, а до справжньої молитви нам дуже далеко. Однак не все так безнадійно, як здається.

Святі отці виділяють усну молитву, тобто ту, яку більшість із нас практикує, коли уста вимовляють слова молитви, а розум і серце вирішують якісь свої земні питання або просто сплять та лише інколи пробуджуються. Це перша сходинка, яку мало хто може оминути. Незважаючи на всю недосконалість такої молитви, її цінність у тому, що людина хоча б відволікається від житейської суєти та стоїть перед Богом. За регулярність і невідступність Господь чує і цю незрілу молитву. Гірше, коли людина нечасто стає на молитву, робить це нерегулярно або молиться по-фарисейськи, без покаяння, напоказ. Як зрозуміло з притчі про митаря та фарисея, таку молитву Бог не приймає.

Досягнувши другої сходинки, людина починає підключати під час молитви розум, читати її уважно, вдумуватися в слова тексту. Відповідно, і в буденному житті повсякчас намагається пам’ятати про Бога і діяти згідно із заповідями та голосом совісті. Таку молитву святі отці називають розумовою. Недосконалість її лише в тому, що не завжди із розумом погоджується серце через захаращеність його різними пристрастями. Тобто добра, якого бажає розум, людина не завжди хоче робити, а зло, від якого розум підказує відійти, робить. У цьому гріху кається навіть святий апостол Павло (див. Рим. 7:19).

У міру звільнення серця від пристрастей людина стає на найвищу сходинку молитви – розумово-сердечну, коли розум і серце вже не воюють між собою, а перебувають у злагоді. Такій молитві вже нічого не може завадити: ні пристрасті, бо вони підкорені; ні скорботи, бо людина приймає їх із подякою як засіб духовного вдосконалення та наближення до Бога; ні різні справи, бо їх роблять заради слави Божої і на благо інших. Чим би не займалася така людина, вона все робить з радістю, уважно, надійно, на віки. Прп. Ісаак Сирін стверджує, що подібної молитви досягає не кожна людина, а одна з тисячі. Утім всі ми покликані прагнути до спілкування з Богом, бо без цього наше життя не має справжнього сенсу.

Нині Євангеліє наводить два приклади такої досконалої молитви. Перший – це молитва начальника синагоги Іаіра. Коли той звертається із благанням зцілити 12-річну дочку, то Господь його не випробовує, не питає, чи є в нього віра, а відразу спішить виконати прохання, бо бачить його жертовне чисте й любляче серце.

Другий приклад досконалої молитви спостерігаємо в жінки, яка 12 років страждала від кровотечі. Як можна зрозуміти з контексту Євангелія, спочатку в неї не було твердої віри й уважної молитви, а тому вона шукала спасіння лише у лікарів, на яких витратила всі свої статки. Однак через хрест страждань вона очистила серце від злих пристрастей і досягла найвищої, досконалої сходинки молитви. Щойно вона вирішила, що, доторкнувшись до одягу Спасителя, стане здоровою, то відразу отримала зцілення (див. Лк. 8:41–56).

Як бачимо, молитва – це не якийсь аутотренінг, як думають світські нецерковні люди; це не просто правило (закон), яке треба щодня виконувати. Молитва – це серцевина духовного життя. Коли є молитва, коли є живе спілкування з Богом, тоді все, що ми робимо, отримує свій добрий сенс, а головне – нам повсякчас допомагає Сам Христос Спаситель. Коли нема молитви, то хоч яких би зусиль ми не докладали, наша праця є безуспішною або навіть шкідливою для оточуючих, бо без молитви ми відірвані від джерела життя і всякого добра – Бога.

Тому, браття і сестри, не нехтуймо молитвою. Хоч би як важко ми не працювали, хоч би як ми не замучилися впродовж робочого дня, не полінуймося виділити 10-15 хвилин ранком і ввечері для молитви. Скільки б сил ми не витратили протягом робочого тижня, все може бути даремним, якщо в недільні та святкові дні ми не прийдемо до церкви для молитви та участі в Таїнствах.

У старовину люди, зустрічаючись, не питали: «Як у тебе справи?» Вони передусім дізнавалися: «Як твоя молитва?» Бо прекрасно розуміли: якщо є молитва, то і всі справи легко налагоджуються, а якщо молитви нема, тоді все, що робиться, є марним.

Нині Церква також особливо вшановує святителя Тихона, Патріарха Московського, і всіх отців Собору, який відбувався у дуже непростий час нашої історії – у 1917–18 роках. Більшість з отців – це святі люди, які прийняли на себе перший удар жорстоких гонінь на нашу Святу Православну Церкву. Вони не побоялися зійти на свою Голгофу саме тому, що знали ціну молитви та розуміли, що без неї всі потуги безбожників побудувати світле майбутнє будуть даремними.

Згодом це підтвердила кривава історія ХХ століття, і до цього часу ми пожинаємо гіркі наслідки безбожного виховання кількох поколінь людей колись однієї з найбільших країн світу. Але знову і знову ми наступаємо на ті самі граблі, бо політики ніяк не хочуть зрозуміти, що без молитви в єдиній благодатній Святій Соборній і Апостольській Церкві неможливо побудувати краще життя для людей.

Помолимося святителю Тихону і всім святим отцям Помісного Собору буремних років початку ХХ століття, щоб нам, незважаючи на всю нинішню лукаву брехню у ЗМІ, ніколи не залишати найважчу, але найрезультативнішу справу на землі – молитву і зберегти свою православну віру святою й неушкодженою. Амінь! 

Социальные комментарии Cackle