Про третій день Покаянного канону.

Чимала частина покаянного канону свят. Андрія Критського вже прочитана, а тому можна зробити і деякі висновки. Ні, висновки не стосуватимуться продовженої роботи за два-три дні, занадто це вже маленький проміжок часу, поговорити варто, загалом, про наш духовний стан, «якість» якого, певною мірою, і можна вже відстежити.

У першій пісні третьої частини канону читаємо такі слова: «з юності, Христе, я нехтував Твоїми заповідями, все життя провів у пристрастях, безпечності і недбальстві... Марнувавши багатство моє в розпусті, Спаситель, я не маю плодів благочестя, але, відчуваючи голод, волаю: Отець милосердний, поспіши і умилосердись наді мною». А тепер давайте озирнемося і згадаємо, що ми зрозуміли, що засвоїли і що пережили з попередніх прочитаних частин? Якщо біблійні образи здалися нам нудними і млявими, якщо ми їх взагалі пропустили повз власні вуха і власне серце, то це означає лише одне – ми не знаємо Святого Письма, не цікавимося ним, Біблія для нас не є джерелом натхнення і джерелом віри. Свят. Андрій, разом з усім сонмом святих отців, які не випускали священних текстів з рук, нас би за це по голівці точно не погладили. Швидше, проявивши любов і милосердя, як до  нашкодивших нерозумних цуценят, вилаяли б і посадили за парту читати Біблію до тих пір, поки не ввібрали не тільки її букву, а й дух. Що ж ми за християни такі, які готові читати що завгодно, але тільки не слово Боже? Ось і виходить, що наше церковне життя, в результаті, проходить в пристрастях і недбайливості, а про марнотратство духовного багатства і говорити не доводиться, ми його навіть не набували.

Можливо, хтось скаже, що покаяння досяжне і без знання і розуміння Святого Письма – припустимо, але тільки це не про нас. Без знайомства з Біблією в Царство Небесне може потрапити хіба що грішник, який розкаявся раптово, перед самою смертю; мученик, який змінив свої погляди перед мучителем; або просто неосвічена, але щира людина. До якої категорії віднесемо себе? Враховуючи, що ми ще живі, серед нас немає людей що не вміють читати, а Святе Письмо знаходиться у відкритому доступі, то і, при всьому бажанні, виправдатися ніяк не вийде. Тільки за фактом прояву недбальства до джерела нашої віри ми вже віддаляємо від себе покаяння. «Ні сліз, ні покаяння, ні розчулення немає у мене – чуємо в другій пісні канону, – погубив я первозданну красу і благопристойність свої і тепер лежу оголеним і соромлюся». Тепер нехай хоча б сором змусить нас змінитися.

Якщо нам мало власної ганьби, то давайте подумаємо, що буде після нас. «Кому уподібнилася ти, многогрішна душа, як не першому Каїну і тому Ламеху, які жорстоко окам'янили тіло злодіяннями і вбили розум безрозсудними прагненнями», – пише свят. Андрій, даючи нам зрозуміти, що від нас багато в чому залежить, чи залишаться ще справжні християни на цій землі. Каїн був родоначальником вбивства, і наслідки не змусили себе чекати. Ламех – його нащадок у п'ятому поколінні, оскверняє себе вже подвійним вбивством (Бут. 4, 23) і першим прикладом багатоженства (Бут. 4, 19). Згідно з Преданням, від його руки загинули як сам Каїн, так і син Ламеха – Тувал-Каїн. Це говорить про те, який сильний вплив приклад способу життя батьків надає дітям. З великою часткою ймовірності гріх і різні духовні недоліки або ж чесноти проявляться і в наших нащадках. Коли вони виростуть, можуть перебороти в собі пороки, але це не знімає відповідальності з нас. Крім того, успадкувавши гріховні нахили від своїх батьків, ми, за допомогою покаяння, можемо припинити на собі їх дію, таким чином, в якійсь мірі, виправдовуючи предків і оберігаючи нащадків.

Приклад з Каїном і Ламехом досить гострий, протверезний, але без подібних образів, без усвідомлення жаху від понівеченості власного життя і каяття буде млявим, як зів'ялий огірок або як тепла мінералка. Основу і образ нашого гріховного життя складають повсякденні гріхи, до яких ми сильно звикаємо. Звичайно, це не вбивства і не крадіжки, але від того їх тяжкість, особливо враховуючи їх кількість і нерозкаяність, дуже навіть чимала. На сповіді дрібні гріхи звучать як «стандартний» фон, мовляв, ну так, нагрішили, з ким не буває: в черговий раз черево набили, в черговий раз збрехали по дрібниці, в черговий раз з алкоголем вчасно гальма не включили, в черговий раз засудили когось або образили, вилаялися, посварилися і т. д. І все якось неспішно, теплохладненько, байдуже, батюшка все одно за це сильно лаяти не буде, прочитає дозвільну молитву і справа з кінцем – можна поставити чергову галочку і з «чистою» совістю, прям з-під єпітрахілі, бігти до Чаші.

А тепер погляньте на слова канону: «ти одна, душа моя, відкрила безодні гніву Бога свого і потопила, як землю, всю плоть, і справи, і життя, і залишилася поза рятівного ковчега». Виходить, що ми не помічаємо як тонемо в гріхах, як вони наповнили нашу душу. Ми бачимо образ ковчега далеко, а всередині все ще спокійно, ну тоді, напевно, варто нагадати про давню практику каяття. Сьогодні звичай відлучення на час від церковного спілкування за скоєні гріхи практично втрачений. Але, як, мабуть, багато хто знає, в стародавній церкві була категорія віруючих, іменованих «ті що каються». Це ті християни, хто через якісь гріхи були позбавлені права куштування Тіла і Крові Христових. Таким чином, людина чітко усвідомила, що вона власними своїми злочинами сама себе поставляв поза Церквою, а, як ми пам'ятаємо зі слів сщмч. Кипріяна Карфагенського «поза Церквою немає спасіння». Тому потрапляння в категорію тих, що каються було рівнозначно втраті вічного життя. Після цього християнин починав боротьбу за право знову стати співучасником таїнства Євхаристії. Ті що каються поділялися на чотири роди: ті що плачуть, ті що слухають, ті що припадають і ті що разом стоять. Першим було заборонено навіть входити в храм, а тільки стояти на паперті і просити вірних молитов про себе; другі – допускалися в храм на Літургію, але залишали її відразу після читання Євангелія; треті – молилися до літургії оголошених і разом з оголошеними йшли; четверті – були присутні протягом всієї Літургії, але ще не могли причащатися. На якій би щаблі християнин що кається не опинився, він скрізь активно виявляв свою віру, все його духовне життя була зосереджена на одному – знову стати співучасником Таємної Вечері, знову увійти в церковну огорожу: «Твоє Тіло і Кров, Слово, Ти приніс в жертву за всіх при розп'ятті, – чуємо ми в четвертій пісні, – Тіло – щоб відтворити мене, Кров – щоб омити мене, і Дух ти, Христе, віддав, щоб привести мене до Твого Отця». Тепер образ душі, що опинилася поза рятівного ковчега, переданий нам свят. Андрієм, думаю, буде більш дохідливий. Якщо на нас священик не накладає покуту, то хоча б подумки ми повинні побачити себе потопаючими в гріховній безодні, відчути страх опинитися поза Церквою, і зробити все, щоб доплисти і забратися на ковчег.

Євангельська історія передала нам безліч прикладів, коли грішники ставали праведниками і все завдяки щирому каяттю, тому, дивлячись на їх приклад, разом з ними і зі свят. Андрієм молимо Христа: «як розбійник кличу до Тебе: згадай мене; як Петро, гірко плачу, Спаситель; як митар, видаю крик: будь милостивий до мене; проливаю сльози, як блудниця; прийми моє ридання, як колись від дружини Хананейскої».

Протоієрей Володимир Долгих