Про перший день Покаянного канону.

Нарешті насупила свята Чотиридесятниця. Попереду нас чекає великий шлях. Ми набираємося сил, терпіння і бажання гарненько попрацювати, але люди ми ледачі, особливо щодо духовного життя, тому Церква допомагає нам швидше подолати розгойдування і, нарешті, почати робити щось конкретне. Цим «конкретним» і є Великий покаянний канон свт. Андрія Критського.

До тексту канону ми ще повернемося, а зараз мені хотілося б сказати ось про що. Піст – це завжди обмеження: продуктові чи, в задоволеннях чи – але обмеження. Будь-які обмеження, особливо в духовному житті, вимагають чималих трудовитрат, а тому нам їх несильно хочеться на себе накладати. Завжди буде простіше поодинці перекопати гектар землі або розвантажити машину, ніж хоча б півгодини уважно, неспішно і зосереджено помолитися. Це ознака нашої глибокої зіпсованості, а тому піст ми практично завжди сприймаємо в негативних категоріях. Правильно зрозумійте мене: не в поганих, а саме в негативних, тобто не можна робити те, не можна робити це. Всі постові заборони і обмеження – лише зовнішній, формальний шар, але є в пості щось більш глибоке і важливе, без чого правила дійсно стають лише абстрактною, млявою формальністю.

Цією важливою невід'ємною частиною всього покаянного шляху є, як писав отець Олександр Шмеман, тиха, світла печаль. Поступово вона розростається і заповнює всю атмосферу посту. Так, ми грішні, так, ми глибоко хворі злом, але ми і стаємо на боротьбу з усіма нашими вадами заради радісної мети, заради відновлення втраченого спілкування з Богом, заради стяжання любові. А адже саме мета багато в чому визначає наші внутрішні мотиви, задає ритм духовного життя. Нам гірко від того, що людство втратило блаженство, розірвало зв'язок зі своїм Творцем, з джерелом безсмертних благ. Нам повинно бути гірко від того, що кожен з нас, своїми власними вчинками тільки посилює і так чималу прірву, що розверзнулася між Богом і людиною, але у нас є можливість повернутися. Без покаяння, без пролиття сліз повернення неможливо, але саме по собі – воно лише шлях, пройшовши який ми увійдемо в радість Отця Небесного (Мф. 25, 21).

Канон свят. Андрія Критського буквально просякнутий гіркотою, проте є в ньому і та світла печаль, без якої всі постові зусилля втратили б своє значення. «Пресущественная Троица, Которой мы поклоняемся в одном Существе, сними с меня тяжкое бремя греховное и по Своему милосердию, даруй мне слезы умиления», – чуємо ми в першій пісні. Від чого можуть пролитися сльозу розчулення? Чи не від того, що Бог, тільки на підставі нашого щирого каяття, одним своїм помахом може зняти весь той тягар зла, який ми постійно тягаємо з собою.

Великопісні богослужіння досить монотонні, вони довші звичайних. У будні дні ми звикли відпочивати після трудового дня, але в посту, ми собі дозволяємо цю слабкість набагато рідше. Як би не втомилися, ми все одно йдемо в храм, намагаємося зосередитися на словах молитви, кладемо поклони – і все заради того, щоб в такій неспішності відчути глибину того, що відбувається, перейнятися сумом про власне життя, але сумом веде до світла вічності. «Воззри на меня Боже, Спаситель мой, милостивым Твоим оком и прими мою пламенную исповедь –  чуємо ми слова свт. Андрія і трохи далі він продовжує – отобразив в себе безобразие моих страстей, сластолюбивыми стремлениями исказил я красоту ума». З одного боку ми бачимо вказівку на потворні пристрасті, з іншого – на спотворену красу розуму. Неподобство тільки і можливо коли є Образ і спотворити щось можна тільки тоді, коли є чому спотворюватися.

Покаяння – це відновлення, лікування, можливість залікувати рани навіть без рубців. Будь-яке тяжке каліцтво тіла ніколи не проходить безслідно, до кінця життя воно буде нагадувати людині про себе. Але з люблячим Богом все інакше. Та шкода, яку людство завдало собі гріхопадінням і яку продовжує наносити все новими і новими злочинами не зрівняється ні з якою хворобою і ні з якою травмою. Наслідки її жахливі – це смерть. «Моисеева рука да убедит нас, душа, как Бог может убелить и очистить прокаженную жизнь», – говорить свт. Андрій в шостій пісні, відсилаючи нас до подій, де кисть пророка побіліла від прокази, коли він її засунув за пазуху, і точно такюю же дією негайно зцілилася (Вих. 4, 6-7). Тут ми бачимо вказівку на чудодію і всемогутність Божу, здатні вилікувати всякого грішника, що кається, а тому, продовжує звертатися до душі творець канону: «Не отчаивайся сама за себя, хотя ты и поражена проказою». У Сьомій пісні свт. Андрій вдається до прикладу царя Давида. Він підкреслює, що той вчинив страшний подвійний гріх, до перелюбу приєднавши ще й вбивство Урії, але незабаром приніс щире каяття, свідченням якого став 50 псалом. А що ми? А ми, навіть і розуміючи, що Господь завжди готовий пробачити нас, не поспішаємо плакати про свої злочини. Але можливість на виправлення поки зберігається, Надія поки нікуди не дівається і надає нашій печалі про гріхи ту саму «світлість»: «Везомый на колеснице Илия, взойдя на колесницу добродетелей, некогда вознесся как бы на небеса, превыше всего земного; помышляй, душа моя, об его восходе», – як нагадування про вічне життя звучить у восьмій пісні канону.

Господь нікого не силує, той, хто захоче, залишиться в смерті навічно, але для грішника , що кається Він приготував ліки, які «розсмоктують» будь-які «рубці», які б великі вони не були: «не бачили того очі, не чуло вухо, і не приходило то на серце людині, що приготував Бог люблячим його» (1 Кор. 2, 9).

У третій пісні свят. Андрій нагадує нам про трагічну і страшну долю Содому. Це свідчення справедливості і правосуддя Божого. Беззаконня цілого міста не залишилося непокараним, праведний Господній гнів чекає на кожну людини, що закосніла в своїх пристрастях. Але ми повинні пам'ятати, що Бог ще й милосердний. Це Його милосердя і дає нам надію на виправлення, змушує хоч «навпомацки» але все ж рухатися в бік вічності і волати: «Ти – Пастир Добрий, відшукай мене – агнця, і не зневажай мене, того, що заблукав». Бачите, яка чудова для нас новина! Не тільки ми шукаємо Бога, але і Він шукає нас.

Давайте знову, в черговий раз, вслухаємося в слова покаянного канону. Велич його, мабуть, в тому і полягає, що він не тільки наповнений глибокою скорботою про порочність нашого життя, не тільки сльозами покаяння, а й тим світлим сумом, без якого неможливе повернення до втраченої блаженної Божественної вічності.

Протоієрей Володимир Долгих