Про другий день Покаянного канону.

Канон свт. Андрія Критського сповнений образів і подій Священної історії. Це не просто абстрактні алегорії, кожна з них переживалася святителем, як своя власна, кожна дія Бога в них сприймалася як Така, що має пряме відношення до справи спасіння. У цьому полягає дивовижне багатство Великого покаянного канону.

Я не беруся розбирати всі згадувані імена, цю інформацію нескладно знайти в мережі, але постараюся просто поділитися тими роздумами, які «спливають» в голові по ходу руху очей в тексті. Минулого разу я сказав про світлий сум покаянного шляху, тепер же хотів би посилити тему покаяння. Канон це всеж-таки «камертон», що задає тон всій Чотиридесятниці, тому як ми почнемо пост, так і «попливемо» далі.

Практично вся перша пісня другої частини зачіпає злочин Каїна. Природно, що саме з ним, а не з Авелем, порівнює себе свт. Андрій, Так повинні і ми мислити про себе. Якщо нам здасться, що першопричина гріха лежить в Адамі і Єві, що ми тільки пожинаємо гіркі плоди їх злочину, а самі є лише жертвою, то нехай образ Каїна протверезить нас. Його ніхто не змушував вбивати брата, це була його вільна дія, тим більш що вбивств до цього людина ще не знала. Так, вбивство стало наслідком гріховної зіпсованості, але і Авель успадкував точно таку ж схильність, проте, тим не менш, не реалізував її. Тому ми, нітрохи не краще, а багато в чому і гірше за Каїна: «перевершивши Каїнове вбивство, свідомим свавіллям, через пожвавлення гріховної плоті, я став вбивцею душі, озброївшись проти неї злими моїми справами», – співає свт. Андрій. Ми знаємо, що самогубство – найтяжчий гріх, що «експресом» тягне душу в погибель, але чи не схожі ми з самогубцями, коли усвідомлено продовжуємо «вбивати» себе, але тільки вже не в тимчасовому житті, а у вічності?

«Авелевої праведності, Ісусе, я не наслідував, ніколи не приносив Тобі приємних дарів, ні справ богоугодних, ні жертви чистої, ні життя непорочного», – продовжуємо ми чути в каноні. Історію з жертвоприношенням братів ми добре знаємо. Природно, що в каноні йдеться не про якісь зовнішні дії, але про внутрішній стан кожного з них. Перед нами лагідний, благочестивий Авель і зухвалий, самолюбний Каїн. Перший приносить в жертву кращих тварин зі свого стада, другий – плоди землеробства, причому в тексті нічого не сказано про те, щоб вони також були кращими. По всій видимості, Каїн вибрав те, що було не шкода – така собі подачка Богу, аби відбутися. «Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, ніж Каїн; нею отримав свідчення, що він праведний, як засвідчив Бог про дари його» (Євр. 11, 4), – пише апостол Павло, вказуючи на віру молодшого брата, віру в Викупителя, прообразом крові Якого стала кров тварин.

Образ Авеля – це свого роду образ ідеалу, поруч з ним ми повинні відчути власну порочність. Тому повернемося до Каїна, адже, як я вже згадав, саме з ним порівнює себе свят. Андрій: немає у нас ні богоугодних справ, ні чистої жертви, ні непорочного життя. Тільки уявіть собі: як так можна? Ми ж роками ходимо в храм, молимося, сповідуємося і причащаємося, а богоугодного життя так і не здобули. У чому тут проблема? Досить просто обернутися і трохи вдивитися у власні вчинки, бажання, навіть просто розпорядок дня. Досить часто ми ставимося до Бога точно також як Каїн: за залишковим принципом. Всі наші духовні потуги, всі наші дії – це лише короткочасні спроби віддати Господу найменшу частину наших сил і нашого часу. Адже ми дійсно навіть на молитву стаємо тоді, коли всі земні справи завершені, коли ми втомлені, думки розсіюються, а очі наполегливо намагаються закритися. Вранці ситуація не краща – похапцем, на швидку руку абияк пробубнимо молитви – і знову за турботи. У підсумку розсіяний розум, втома, сонливість, короткочасні спроби хоч щось зробити для душі – це якраз та, далеко не найкраща, каїнова жертва Богові: «віддавши перевагу безкорисливості життя, прив'язану до земних речей і любостяжіння, Спасителю, я тепер перебуваю під тяжким тягарем, – чуємо ми в другій пісні канону і трохи далі ще, – старанно піклуючись про одну зовнішню благоліпність, я знехтував внутрішньою скинією, яка влаштована за образом Божим».

Причастя, подумаємо ми, ось де хоч трохи ми працюємо. Але варто нагадати собі, що причаститися можна і в осуд. Якщо жертва наша порочна, то для цього випадку у пророка Ісаї є слова, що вказують на наслідки використання такої жертви, людьми беззаконними: «хто ріже вола одночасно вбиває людину, приносить у жертву ягня переломлює шию собаці, дарунка приносить вживає свинячої крови, складає з кадила частину пригадувальну, одночасно ідола благословить» (Іс. 66, 3). Якщо зараз, з початком Великого посту, ми все-таки змогли хоч якось переналаштувати своє життя, викроїти трохи більше часу для Бога і для власної душі, то що нам заважає чинити також і поза святою Читердесятницею, наповнити святістю і інші дні? У посту ми змінюємося, але зміни ці не повинні носити тимчасовий характер, лише на ці сім тижнів, якийсь заділ необхідно зберегти і на позапостовий час.

Наостанок хотілося б знову повернутися до слів канону: «Через пожвавлення гріховної плоті, я став вбивцею душі, озброївшись проти неї злими моїми справами», – і сказати про них трохи в іншому контексті. Тут ми бачимо явне протиставлення душі і плоті. У святобатьківській аскетичній традиції саме плоть, але не тіло як частина творіння Божого, сприймається як джерело гріховного життя. Це не онтологічне, а саме аскетичне розрізнення. Через плоть діє гріх, через плоть діє і диявол. Можна сміятися над віруючими скільки завгодно, але не можна забувати, що саме за допомогою єства формуються практично всі пороки. Прийняття їжі – природно, але зовсім трохи і воно стає обжерливістю; тілесне єднання чоловіка і жінки – природно, але сьогодні воно практично скрізь проявляється в пристрасті блуду; відпочинок – також природний, але від нього всього один крок до ліні і неробства. І так у всьому, трохи варто розслабитися, розсіяти увагу і зосередженість, як тут же ми стаємо вбивцями душі через гріховні устремління плоті. Диявол нам вселив, що якщо ми не будемо задовольняти природні потреби, то загинемо, в більшості випадків так воно і буде. Але ми, християни, беручи на себе подвиг посту, праць і стриманості, в якійсь мірі зневажаємо єство плоті, через яку діє нечиста сила. Тільки так і можлива боротьба з гріхами, тільки так і можливо хоч скільки-небудь щире покаяння. «Христа диявол спокушав, показуючи камені, – чуємо ми в дев'ятій пісні, – щоб вони звернулися в хліби; звів Його на гору, щоб бачити всі царства світу в одну мить; бійся, душа, цього звабення, пильнуй і щогодини молися Богу».

Наш ворог не спить і не вимагає відпочинку, так що розслаблятися не можна. Ми зараз на самому початку шляху, але у нас є всі засоби щоб його гідно пройти і не шкодувати про недороблене.

Протоієрей Володимир Долгих