В історії Церкви завжди є місце не лише мученикам, а й зрадникам. Зрештою, навіть серед найближчих учнів Спасителя був Іуда Іскаріот.

У періоди затишшя між народними хвилюваннями, війнами, гоніннями це не дуже помітно. Не те щоб праведників і зрадників у «спокійні часи» зовсім немає, просто вони не такі видні, особливо зрадники. А ось в епоху випробувань кожен виявляє себе максимально. Випробування розкривають те, що у звичайний час бачить лише Господь.

Зрадниками не стають раптово. Процес відступу довгий і часом непомітний навіть самому зраднику. Згадаймо згаданого Іуду. Він був одним із дванадцяти апостолів, бачив усі чудеса Спасителя і все ж таки зрадив. Чому? Тому що для Іуди його особисте уявлення про Месію і Його діяльність було важливішим за справжнього Христа.

Згадаймо, як він відреагував на покаяння грішниці, котра помазала дорогоцінним миром ноги Спасителя: «Для чого б не продати це миро за триста динаріїв і не роздати жебракам?» (Ін.12:5). І Іуда ж носив із собою ящик для милостині. Можна навіть сказати, що він був своєрідним хранителем «благодійного фонду» першої християнської громади. Ми й зараз бачимо подібне, коли люди, котрі займаються, здавалося б, цілком доброю і благородною справою допомоги ближнім, раптом починають вважати, що тільки вони знають, як краще розпорядитися пожертвами, які не вони зробили. Потім такі люди надмуються і, якщо у них немає смирення, падають. Саме це сталося з Іудою.

Також варто згадати, скільки послідовників відійшло від Христа, коли з'ясувалося, що Він прийшов не виконати їхні політичні мрії про велику ізраїльську державність, боротьбу з римлянами та всесвітнє панування іудеїв. Вони не могли прийняти слів Спасителя, що Його Царство не від світу цього (Ів. 18:36). Так само, як і ті іудеї, що спершу вітали Христа при Його вході в Єрусалим вигуками «Осанна Сину Давидову!», а потім кричали «Роспни Його!».

Багато хто і зараз не може прийняти невідмірність Церкви.

Відступ від Церкви і Бога починається там, де людина сама себе починає вважати єдиним мірилом правди. Де такі чесноти, як смиренність і слухняність, насміюються і замінюються революційними гаслами. Де Церкву бачать не Тілом Христовим, а політичним інструментом. Так само було і з Іудою.

Говорячи про таке явище, важливо самим нікого не судити і не запишатися. Адже, крім Іуди, ми маємо приклад апостола Петра, який самовпевнено стверджував: «Хоч би належало мені й померти з Тобою, не зречуся Тебе» (Мт. 26:35), але потім тричі зрікся. Проте Петру, на відміну від Іуди, вистачило сил і духовної мудрості покаятися і повернутися до Господа.

Тому Церква з любов'ю і терпінням молиться за всіх, що відпали від неї, так само і про гонителів, щоб вони, якщо можливо, розкаялися, подібно до апостола Павла, і, як і він, послужили б Господеві.

Записала Наталя Горошкова