Відбулося жахливе святотатство: під покровом ночі знищено храм Десятинного монастиря.

Церкву в цьому святому місці руйнували тричі: спершу татари-язичники у 1240 році, потім безбожна влада у 30-ті роки минулого століття і ось нині, у наше, начебто, «демократичне» буття.

З часів рівноапостольного Володимира, який знищив тут капище Перуна, забарвлене кров'ю людських жертвопринесень, біси ненавиділи святиню, тепер вони тріумфують. Адже тільки по наущенню диявола можна було здійснити подібне кощунство.

Чи усвідомлюють ті, хто здійснив цей акт жахливого вандалізму, що, по суті, виконували волю ворога роду людського?

Наша Церква давно і систематично терпить усілякі утиски, наші храми відбирають, наших єпископів, священиків і мирян ув'язнюють. Але руйнування місця молитви, знищення місця здійснення Євхаристії в самому центрі святого Києва в новітній історії ще не було.

І все-таки не повинно наше серце наповнюватися відчаєм і ненавистю. «Мені помста, Я віддам», ‒ каже Господь. Перекладемо всі свої турботи та всі суми на Всевишнього. Якщо Він попустив такий страшний злочин, значить такою є Його свята воля.

А про тих, хто власноручно вчинили це нечестиве діяння, і тих, хто віддавали накази про вчинення його, можна лише зітхнути, адже святотатство ніколи не залишається без наслідків. Адже коли людина оскверняється гріхом, то позбавляє себе Божественної благодаті, небесного захисту і довіряє своє життя дияволові, стаючи беззахисною від усяких бід та нещасть. Тим більше, якщо вчинила таке безумство, як знищення храму Божого. Можна лише жахнутися долі таких і заволати: «Господи, милостивий буди нам грішним!»

Ми ж зі смиренням і сподіванням на Господа повинні прийняти це випробування.

За переказом Церкви, на місці кожного освяченого престолу до Страшного суду стоїть на варті Ангел Господній, навіть якщо сам храм зруйнований, а його престол знищено. Скільки руйнувалася Десятинна церква, стільки разів і відновлювалася. Скільки гонителі намагалися знищити Церкву Христову, стільки ж їхні плани зазнавали краху. І це вселяє у нас надію.

Записала Наталя Горошкова