Як правило, люди йдуть від суспільства – соціально ізолюються – з однієї причини. Через гординю. 

Звичайно, мова не йде про тих, хто відчув заклик Божий присвятити своє життя виконанню чернечих обітниць.

Безумовно, людина сама ніколи не визнає внутрішньої гордості, вона буде називати безліч різних причин і приводів: це і нерозуміння з боку близьких, і розчарування в людях, і відсутність справедливості в світі та інше.

Гордці кидають роботу, сім'ю, забувають про свої прямі обов'язки, закриваються в будинках і перестають взаємодіяти зі світом. Деякі ще й дають відсилання до святих відлюдників, мовляв, вони, як і святі, не зрозумілі цим світом.

Але святі – це обрані Богом світочі і вони ніколи не допускали думки про свою святість. Усамітнення було продиктовано зовсім іншими мотивами.

Відхід від суспільства як варіант вирішення накопичених проблем – ілюзія. Купа проблем не зменшується, а навпаки. Це небезпечна доріжка.

Бажання все і всіх розкритикувати, не здатність бачити хороше, не бажання підлаштовуватися під близьких, бути до них поблажливим, а головне бажання бути завжди правим – ось ознаки гордовитого людини.

Вона дивиться на всіх зверхньо і вважає інших негідними спілкуватися з нею.  Будучи в Церкві, така людина йде з неї скривдженою і ображеною.

Дана духовна хвороба дає дуже глибоке коріння і викорінити її, коли вона вже грунтовно вкоренилася, практично, неможливо.  Людина стає глухою і сліпою. І їй майже не можна розповісти про істину.

На ранній стадії хвороби ще можливо вилікуватися, але запущена стадія – не піддається лікуванню, як тільки з милості Божої.

Тому дуже важливо стежити за собою, за своїми думками. І припиняти будь-яку спробу загордитися над кимось. Потрібно боятися думати про себе краще, ніж про іншого. Яким би нікчемним він не здавався. Думки про себе як про праведника – убивчі і неприпустимі.

Записала Наталья Горошкова