Про щомісячні поїздки до прифронтової зони розповідає клірик Вінницької єпархії УПЦ протоієрей Анатолій Кузнєцов.

Ці поїздки з Вінниці в Донецьку область розпочалися ще на початку війни на Донбасі. Благодійну та духовну підтримку від віруючих Вінницької єпархії Української Православної Церкви щомісяця отримують військовослужбовці, дитячі будинки та дома престарілих поблизу лінії розмежування. Любов до Бога проявляється в любові до ближніх, до тих, хто потребує допомоги, підтримки та заспокоєння.

Про гуманітарні поїздки в Донецьку область та соціальне служіння за межами Вінницької єпархії УПЦ порталу «Православная Жизнь» розповів протоієрей Анатолій Кузнєцов.

– Отче Анатолію, вже декілька років ви здійснюєте важку місію гуманітарної допомоги, яка регулярно направляється з Вінницької до Донецької області. Це ваша основна діяльність?

– Звичайно ні. У мене є парафії у Вінницькій єпархії Української Православної Церкви, де я служу. Я, можна сказати, священик на три храми, один великий і два менших, усі знаходяться в селах по сусідству: храм Іоанна Богослова в с. Михайлівка, Казанської ікони Божої Матері в с. Жабелівка та Покрову Божої Матері в с. Олександрівка Вінницької області.

– Як так сталося, що священик Української Православної Церкви з Вінниччини допомагає гуманітарними вантажами Донецькій області, зокрема дитячим будинкам, будинкам престарілих, військовим ЗСУ?

– Одразу скажу: до прифронтової зони їжджу не один. Зазвичай нас 2-3 священика – екіпаж, адже одна людина не може впоратися з тим вантажем і справами, які ми плануємо здійснити. Ми їздимо туди майже з перших днів війни на сході, кожного місяця.

Кінець 2014-го – початок 2015 року став відправною точкою для такої благодійної роботи. Починалося все з першої мобілізації, коли наші хлопці, 25 молодиків, вирушили на схід, і ми в церкві розпочали збір допомоги, оскільки у них реально не було нічого, навіть засобів першої необхідності. Ми збирали все, що можливо: одяг, взуття, продукти, гроші, ліпили особисто по 150-200 вареників, готували іншу їжу. Найважливіше було навіть не це – матеріальне, а духовна підтримка як людська так і Церкви. Ми і хрестили хлопців на передовій, і причащали, і сповідували, вінчали пари, молебні правили. Це зараз у нас є військові капелани, а раніше священика в АТО ще треба було пошукати, а людина без Бога, без духовної підтримки не може існувати.

Саме тоді ми почали співпрацювати з військовою службою підтримки місцевого населення, що покликана допомагати військовим та мирному населенню, а також згладжувати проблемні питання у цій взаємодії. Можливо, саме тому ми розділили свою роботу на два рівноцінні напрямки – допомога військовим і допомога мирному населенню, яке потребує підтримки.

– Ви також відвідуєте з гуманітарною місією соціальні заклади на Донеччині?

– Ми почали їздити в дитячі будинки, інтернати, будинки престарілих по селах та маленьких містах Донецької області: Парасковіївка, Часів Яр, Новожеланне, Ласточкіно, Авдіївка. Обсяг був дуже розширений.

У 2016 році ми випадково попали до с. Новомихайлівки Мар'їнського району. Нам сказали, що будинок престарілих при храмі УПЦ потребує допомоги. Ми приїхали, привезли продукти, познайомилися з батюшкою, котрий опікується цими людьми, з мешканцями Дому милосердя. Побачили приблизно 50 літніх людей, які постійно мешкають там і потребують гуманітарної підтримки. При чому допомога потребувалася майже всім: продуктами, памперсами, адже приблизно 15 людей – лежачі, засобами гігієни, серветками тощо. Як ми могли не надати допомогу?

– Багато такої допомоги потрібно Новомихайлівському дому престарілих?

– Дім милосердя с. Новомихайлівка – це не державна соціальна організація, він створений та працює при храмі Архістратига Михаїла Української Православної Церкви. Місцевий священик, протоієрей Ігор Кубишин, сам із західної України. Це дуже добра, розумна йа порядна людина. Він взяв на себе піклування про самотніх літніх людей, які в нього і нагодовані, і чистенькі, в теплі та затишку. Але тягнути все це та забезпечувати стареньких гідно отцю Ігорю дуже важко. Все працює у нього, як годинник – пральні машини перуть білизну, на кухні випікають свіжий хліб, мешканці гуляють, займаються квітами. Так із 2016 року ми почали допомагати цьому дому престарілих, привозимо все, що можемо, не тільки продукти чи памперси, була і пральна машина, і електробойлери. Намагаємось закрити всі питання по потребах за можливості, адже допомога в мене сильна – наші вінницькі парафіяни.

– Мешканці Дому милосердя – самотні літні люди? Їхні рідні не допомагають їм?

– Зазвичай так. Але є і бабусі та дідусі, чиї останні родичі або знайомі залишилися по той бік лінії розмежування і більше не приїздять їх навідувати. Розумієте, з цими кордонами і так було важко, а після введення карантину, залишити непідконтрольну територію, щоби навідати стареньку бабусю в Новомихайлівці, майже неможливо. На схилі життя ці люди залишаються зовсім самотніми. Боляче, коли вони питають про своїх родичів, чому їх більше не навідують, не привозять солодощі… Це дуже сумно. Але персонал усіма силами намагається відволікти мешканців Дому милосердя від таких думок, перевести увагу на інше, позитивне. Це потребує багато сил.

– Ви і дітей-сиріт навідуєте у прифронтових районах Донеччини?

– Так, відвідуємо у Донецькій області дитячі будинки, де мешкають діти-сироти, або дітки з особливими потребами – у Новожеланному (Покровський район), Ласточкіному (Ясинуватський район) – географія велика у наших поїздок. Привозимо продукти, солодощі, іграшки, зошити, фарби, іншу канцелярію та багато іншого. Діти дуже тішаться. Буває, сідаємо прямо на підлогу і граємось з ними. Чи не це щастя?

У моїй діяльності все прозоро, я завжди показую на своїй сторінці у Фейсбук все, що надають люди для чергової гуманітарної поїздки на Донеччину, а потім публікую звіт про поїздку. Я глибоко вдячний усім, хто долучається до допомоги, і не втомлюся дякувати за це.

З тих самих пір по сьогодні щомісяця ми вирушаємо на Донеччину з гуманітарними вантажами. Спершу навіть КАМАЗами возили, зараз звичайно менше, але регулярно и безперервно. Можна сказати, що такі поїздки я пропустив лише пару-тройку разів – коли був у відпустці з сім’єю та під час хвороби.

– А звідки така кількість гуманітарної допомоги, щоб мати змогу щомісяця їздити на Донбас?

– Парафіяни вінницьких храмів Української Православної Церкви, волонтери, меценати допомагають. Люди приносять фрукти, печиво, інші продукти, воду, медикаменти, засоби гігієни, памперси, серветки, іграшки, одяг, канцелярські товари, надають фінансову допомогу – хто скільки може. Нам навіть подарували «бус», щоби ми без перешкод могли звершувати свою місію. Скажу чесно, я спочатку не повірив у це, думав – пожартувала людина, а потім виходжу – стоїть мікроавтобус! Звичайно трошки підремонтували, підфарбували, зробили багажник зверху. Я на ньому вже не одну поїздку на Донеччину здійснив та щоразу згадую людину, яка зробила такий подарунок.

Молимося за всіх, хто допомагає ближньому, і за тих, кому потрібна наша допомога.

Спілкувалася Олена Сухиніна

спеціально для порталу «Православная Жизнь»