Відповідає протоієрей Володимир Пучков.

Описаний стан, так чи інакше, знайомий кожному. Більше того, про подібне навіть не соромилися писати в мемуарах відомі і авторитетні духовні особи. Наприклад, протопресвітер Георгій Шавельський так описував свої відчуття від тривалих постових служб: «Навіть в порожній церкві, при двох-трьох богомольцях ми ... по 4-5 годин, не перериваючи служби, своїми читаннями і співами прославляли Господа. Зізнаюся, часто після таких служб не розчуленим, а роздратованим виходив я з церкви».

І це, зауважте, при тому, що даний спогад відноситься до того часу, коли майбутній протопресвітер армії і флоту ніс служіння псаломщика. А в дореволюційну пору сільський дяк під час служби і однієї спокійної хвилини не мав. Він повинен був і співати, і читати, і, нерідко, робити все це в поодинці. Тобто протягом довгої постової служби він постійно перебував у дії. І все одно втомлювався. Причому, як бачимо, не тільки фізично. Наші ж парафіяни протягом всієї служби, а в будній день Великого посту це від трьох до п'яти годин, просто стоять на одному місці. Урізноманітнюють стояння тільки земні поклони та можливість ненадовго присісти, в разі втоми. При цьому постова служба монотонна, практично позбавлена ​​звичної різноманітності, з явним переважанням читання над співом. Як тут не втомитися?

Безперечно, у щиро віруючої людини молитва не може викликати нічого, крім духовного підйому і радості. У всякому разі перейматися він нею точно не повинен. Але питання в іншому: наскільки б ми не були церковні, відповідаємо чи хоч трохи євангельському ідеалу? Тому самому, який передбачає тверду віру, чисту совість і щиру молитву? Питання з абсолютно очевидною і зрозумілою відповіддю. Все наше духовне життя складається переважно з боротьби з гріхом, зі звичками, вадами і пристрастями. Іншими словами, все воно – це суцільне подолання нашої власної недосконалості. Подолання, що вимагає зусиль, терпіння і часу. Немає нічого дивного, що після декількох годин тривалої, монотонної служби відчуття втоми настільки опановує нами, що начисто витісняє всяку радість від молитви. Але так буде завжди, якщо, відчувши подібне раз-другий, ми перестанемо приходити на постові служби та обмежимося звичними богослужіннями неділь і свят. Простіше кажучи, шлях до щирої молитви, яка приносить радість незалежно від тривалості, пролягає через зусилля, терпіння і втому. Власне, одна з цілей, нехай і не основна, постового богослужіння полягає, зокрема, в тому, щоб максимально правдиво показати нам самих себе. На звичних Літургіях, на святкових всенічних, на уставних молебнях нам все відомо і зрозуміло. Ми знаємо, коли потрібно особливо зосередитися, коли стояти прямо, коли схилити голову. У нас є улюблені піснеспіви й молитви, які ми знаємо напам'ять. На цих службах ми в основному уважні, в міру захоплені і нерідко радісні. І здається, ніби все добре, ніби так і має бути, ніби і ми недалекі від Царства Божого.

Але приходить Великий піст, і звичне богослужіння стає іншим. Його тривалість, монотонність, одноманітність наспівів відразу ж дають нам зрозуміти, що все, що було в нас радісно-захопленого і єлейно-милостивого, викликалося не тільки вірою і молитвою, скільки власними нашими почуттями та емоціями, що молитва, як розмова з Богом, не стала для нас більш звичною, ніж була на момент воцерковлення, що всі наші зміни на краще не більше ніж мімікрія під змінну обстановку. І, з цього боку, наша втома, від якої після закінчення служби не вистачає сил ні говорити, ні думати, - надзвичайно корисний досвід. Він протвережує і стимулює одночасно. Дві-три будні постові служби - і, дивись, ми вже і не думаємо про себе високо, і власний, вибачте на слові, духовний рівень оцінюємо тверезо. Та й до ближніх, яких ще недавно з легкістю засуджували за ходіння по храму і сидіння під час служби, ставимося куди поблажливіше.

Так що те, що відбувається з вами, цілком і повністю в порядку речей. І хоч саме по собі це не дуже добре, все ж можливість змінити ситуацію на краще повністю в ваших руках.