Розповідає архим. Маркел (Павук), духівник Київських духовних шкіл.

Після багатьох чудес зцілення сліпих, кульгавих, біснуватих, прокажених Христос Спаситель входить у кордони Кесарії Пилипової та запитує учнів: «За кого вважають Сина Людського люди?» Учні відповідають, що одні вважають Його Іоанном Хрестителем, інші – пророком Іллею, дехто – пророком Ієремією. Тоді Христос запитав їх: «А ви за кого Мене вважаєте?» Апостол Петро, який був найбільш ревним і старшим за віком, відповів від імені всіх: «Ти є Христос, Син Бога Живого». Тоді Христос сказав йому: «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі це відкрили, а Мій Отець Небесний. І Я тобі кажу, що ти є Петро; і на цій скелі Я збудую Свою Церкву, і брами пекла не переможуть її. Я дам тобі ключі Царства Небесного: і те, що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небесах, і те, що ти розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небесах» (див. Мв. 16:13–19).

Звертаючись до учнів, Христос в їхній особі звертається і до всіх нас. Він так само питає і нас: «А за кого ви мене вважаєте?» Добре, що ми вже маємо відповідь святого апостола Петра, який назвав Його Христом і Сином Бога Живого, та чи розуміємо, що це означає для всіх нас? Багато хто акцентує увагу на тому, що після сповідання Христа Сином Божим Ісус дав апостолу Петрові особливу владу над усіма іншими апостолами, зробив його главою Церкви. І ця влада потім перейшла до папи римського. Проте таку саму владу в’язати і розв’язувати, тобто накладати єпитимію на грішників та відпускати гріхи, Христос дав усім вірним апостолам після Свого воскресіння, коли зайшов у горницю через закриті двері, де апостоли зачинилися «зі страху перед юдеями» (Іоан. 20:19–23).

Тут потрібно акцент робити на іншому. Визнають Ісуса Христом і Сином Божим лише ті люди, які мають тверду, подібну до каменя, віру, яка була в апостола Петра. Не випадково саме цієї миті сповідання Симон названий Петром, тобто каменем. Христос Спаситель потрібен лише тим людям, які відчувають, що вони без Бога ніщо, що вони великі грішники й мають значну потребу в покаянні. Доки ми почуваємося задоволеними всім і не усвідомлюємо гріхів своїх, а бачимо їх лише в оточенні, ближньому та дальньому, нам Христос не потрібен. Людина навіть може ходити до церкви, брати участь у Таїнствах, але робити це лише за звичкою чи традицією, при цьому не мати справжньої потреби в спілкуванні з Богом.

Нині ми переживаємо страшний воєнний час і часто запитуємо себе: чому Господь допустив усі ці страждання людей? Чому Він не покарає грішників та не винагородить праведників? Коли вже це безумство закінчиться? Євангеліє пояснює нам, що все залежить від сили нашої віри й міри нашого покаяння. Ми стаємо сильними і непереможними, коли зростає наша віра. А віра зростає відповідно до покаяння, тобто якою мірою ми відчуваємо себе грішниками. Преподобний Ісаак Сирін був переконаний, що та людина, яка бачить і оплакує свої гріхи, навіть краща за ту людину, яка може воскресити мертвого.

Однак ми живемо в такий час, коли побачити свої гріхи дуже непросто. Усе робиться для того, щоб ми ставали злими та ненависниками всякого добра й навіть найстрашніші та наймерзенніші гріхи сприймали за норму. Справджуються слова преподобного Антонія Великого, який пророкував, що настануть такі часи, коли грішники казатимуть тим, хто хоче жити по Заповідям Божим, по совісті: «Ти безумний, бо не схожий на нас». Тому нині треба мати велику відвагу, щоб не боятися називати гріх гріхом.
Первоверховні апостоли Петро й Павло, день пам’яті яких ми нещодавно святкували, пояснюють нам у своїх посланнях, що Закон, усі обряди, план старозавітного храму-скинії були дані через Мойсея саме задля того, щоб люди побачили свої гріхи і в них з’явилося бажання щиросердно покаятися (див. Рим. 7:7–11; Гал. 3:24). Лише завдяки покаянню ми стаємо живими храмами Божими, дорогоцінним начинням, де зберігається найцінніше, що дає сенс нашому життю, – це благодать Святого Духа, справжня любов до Бога та ближніх.

Саме завдяки покаянню ми помираємо для гріха і стаємо живими по духу, бо в нас починає жити Сам Христос. Як говорить про це апостол Павло: «І живу вже не я, а Христос живе в мені» (Гал. 2:20).

Отже, дорогі браття й сестри, у день своєї мученицької смерті святі апостоли через сьогоднішнє Євангеліє насамперед закликають нас не змагатися між собою, хто старший чи головніший у Церкві, чи кому ми маємо підпорядковуватися, на чому акцентують увагу всі ті, хто нині переслідує нашу Церкву й відбирає наші храми, а укріпити свою віру через щиросердне покаяння. Як вчить преподобний Ісаак Сирін, винагорода від Бога дається не за чесноти і не за працю заради чеснот, а за смирення, яке від них народжується.