У першу підготовчу неділю до Великого посту на утрені після читання Євангелія ми почули чудовий піснеспів «Покаяния отверзи ми двери, Жизнодавче», а під час Літургії Церква запропонувала нам розглянути притчу про митаря та фарисея (див. Лк. 18:10–14). 

Як цей заклик до покаяння та ця євангельська притча між собою пов’язані?

Проблема фарисея, попри те, що він намагався ретельно виконувати заповіді Божі, постувати та давати милостиню, полягала в тому, що він пишався своїми досягненнями й не бачив власних гріхів, тобто в його серці не було покаяння. На відміну від нього митар, який не вирізнявся благочестям, це покаяння виявив, бо, стоячи в задній частині храму, скрушно молився: «Боже, будь милосердний до мене, грішного» (Лк. 18:13)! І саме тому молитву митаря Господь почув, і той вийшов із церкви виправданим, а фарисей, навпаки, засудженим.

Чому так важливо, щоб у серці кожної людини було покаяння? Більшість людей зазвичай упевнені, що вони нічого лихого в житті не роблять і їм немає в чому каятися, вони не бачать своїх гріхів. За найменших досягнень вони відчувають себе героями. Та насправді це не так. Як би свято людина не намагалася жити, вона не може бути цілком стерильною від гріха. Саме ті, хто докладають зусиль, щоб проводити уважне, нерозсіяне життя, помічають за собою безліч гріхів. Бо чим більше такі люди стараються догодити Богу, тим більше йде спротив від лукавого духу, щоб вони не досягли жодних результатів. Лише лежачих не б’ють. Однак саме через подвиг боротьби й перемоги над світом, хіттю і лукавим християни духовно зростають. Хто боїться й відмовляється від цієї боротьби, не лише топчеться на місці, а й починає виправдовувати власні гріхи та гнівно засуджувати чужі. Так вони не лише самі гинуть, а й затягують за собою в безодню багато інших людей.

Щоб християни не мали покаяння або воно було лише формальним, повсякчас у церковній історії ворог роду людського – диявол, вигадує безліч різних способів. Насамперед він б’є по пастирях Церкви, намагається їх цілковито деморалізувати й дискредитувати. Це нині відбувається перед нашими очима. Іде вперта та агресивна легалізація всіх церковних розкольників, які найбільше ненавидять покаяння. Також поширилися так звані медійні клірики, що стали дуже популярними в інтернеті завдяки своїй активній місіонерській чи волонтерській діяльності і тепер активно викривають кожен гріх вищої церковної ієрархії. Тобто вони свідомо чи несвідомо роблять усе для того, щоб люди втратили довіру до наших архіпастирів та пастирів і не йшли до них каятися, а прямували до світських психологів, які замість покаяння вчать гордитися своїми досягненнями.

Далі удару зазнає власне Таїнство Покаяння. Активісти через ЗМІ нині активно поширюють думку, що в духовному житті не варто зосереджувати свої душевні й тілесні сили на боротьбі з гріхом, на покаянні, а краще віддавати всі сили на здобуття чеснот. Здається, що логіка тут цілком слушна, та вона цілком протирічить тому, чого навчав своїх послідовників Сам Христос. Він, як і святий Іоанн Предтеча, розпочав Свою проповідь саме закликом до покаяння: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне» (Мв. 4:17)! Після П’ятидесятниці дванадцять апостолів так само закликали людей передусім до покаяння (див. Дії 2:38). Бо що може дати лише один заклик до здоров’я людині, яка важко хворіє і потребує хірургічного втручання?!

Є ще один спосіб заплутування людей, щоб вони почали нехтувати покаянням, – це посіяти думку про те, що сповідь гріхів і покаяння – різні речі. Запевняють, що до сповіді можна готуватися абияк, формально, а покаяння має невидимо звершуватися в душі людини все життя. Проте в реальності виходить, що немає ні сповіді, ні покаяння. Сповідь як викриття власних гріхів не може бути без покаяння, тобто бажання виправити спосіб свого життя, а тому сповідь гріхів і покаяння нероздільні. У творах святих отців Церкви ці дві названі дії взаємопов’язані.

У цю неділю Церква також згадує всіх новомучеників та сповідників Церкви Руської, які постраждали від безбожників у ХХ столітті. Тоді, як і нині, пастирів і мирян прямо не звинувачували в тому, що вони вірують у Христа, а винили за те, що вони не лояльні до тогочасної влади чи працювали на іноземну розвідку. Саме це ставало причиною для їхнього переслідування, заслання чи страти за вироком трійки НКВС. Згадаймо, що Самому Христу також висували політичні звинувачення, що Він називає Себе царем юдейським, отож – противиться Римській владі (див. Лк. 23:2).

За всіх часів християн переслідували, оскільки вони намагаються жити згідно із заповідями Божими, голосом своєї совісті. «Мене переслідували, то й вас будуть переслідувати» (Ін. 15:20), – попереджав Сам Господь. Тому, дорогі браття й сестри, і часів нинішніх переслідувань не лякаймося, не опускаймо руки та не йдімо на компроміси зі своєю совістю. А найбільше працюймо над тим, щоб у нашій душі завжди було покаяння, щоб ми бачили свої гріхи, бо лише так ми зможемо позбутися фарисейства, формального християнства та сподобитися переможних вінців у Царстві Божому. 

Архімандрит Маркел (Павук), духівник Київських духовних шкіл