Кажуть, сьогодні на наших очах, а здебільшого і за нашої безпосередньої участі, твориться історія. Церковна, принаймні.

Тому, мабуть, ні про що нині так багато не говорять у Церкві, як про її майбутнє. Причому скрізь: вдома й у храмах, у церковних дворах та в пономарках, у соцмережах та вівтарях, у монастирських келіях та в кабінетах єпархіальних управлінь.

А завтра будуть говорити вже офіційно – на зборах єпископів, духовенства, чернечих та мирян.

Власне, майбутні збори і наштовхнули мене на певні роздуми, про які, в інший час, я вважав би за краще промовчати. Але, мабуть, недарма сказав Премудрий, що вcьому свій час, зокрема «час мовчати і час говорити» (Еккл. 3:7). Що ж, побалакаємо.

У ситуації, що склалася, багато хто вбачає проблему нашої Церкви в чинному канонічному статусі, мовляв у нас війна з Росією, а у вас єдність з Російською Церквою (кажуть, щоправда трохи інакше, проте дурниць про те, що УПЦ знаходиться в підпорядкуванні РПЦ я повторювати не стану, оскільки бути частиною якоїсь спільності і бути у неї в підпорядкуванні зовсім не те саме і не бачити цього може або абсолютний дилетант, або нерозбірливий у засобах недоброзичливець). Вихід із такого становища здається очевидним – залишити структуру Російської Церкви, відмовитися від широкої автономії у складі останньої на користь автокефалії. На моніторі, як і на папері, все це виглядає гладко, логічно і майже просто.

А у житті? А в житті, перш за все, слід задуматися про те, що не так складно проголосити автокефалію, як складно залишитися при цьому канонічною церковною спільністю, що зберігає євхаристійне спілкування з Помісними Церквами і має суб'єктність у світовому православ'ї. А то може статися так, як з Американською Церквою: вже понад півстоліття минуло з того часу, коли РПЦ дарувала їй автокефалію, але всі інші Помісні Церкви як бачили в ній митрополію РПЦ, так і бачать досі.
Однак будемо оптимістами і припустимо, що Російська Церква, враховуючи реалії часу, надасть УПЦ автокефалію. Що далі? Чи буде досягнутий з цього приводу консенсус Помісних Церков? З якого боку ми можемо чекати визнання нашої автокефалії? Чи може з боку найбільш дружніх РПЦ Антіохійської, Сербської та Чехословацької?

Може так а може ні. Зате ми точно знаємо, з якого боку наша автокефалія точно не дочекається визнання: Константинополь, Олександрія, Афіни, Кіпр. Чи є на цей рахунок у когось сумніви?

Продовжимо. Про вміння Єрусалимської Церкви вичікувати і не приймати рішень, які не стосуються безпосередньо її, знають усі. Припускати, що Албанська Церква поведеться інакше теж особливих підстав немає. У бік Болгарської та Грузинської Церков я б також особливо не дивився: ні для кого не секрет, що для них, на сьогоднішній день, власні внутрішні справи будуть важливішими. Залишаються Польська та Румунська Церкви. Як вони сприймуть автокефалію УПЦ невідомо, однак, на мій погляд, очевидно, що в авангарді процесу ми навряд чи побачимо саме їх.

Але навіть якщо все пройде якнайкраще і Церков, які визнають УПЦ автокефальною, у результаті буде більше, ніж тих, хто визнає ПЦУ, ви всерйоз думаєте, що ставлення до нас у суспільстві зміниться? Чи докори в тому, що наша автокефалія отримана з рук Московського Патріарха будуть якісно відрізнятися від докорів у тому, що ми є частиною очолюваної ним Церкви?

І все ж таки, це був оптимістичний сценарій. І, незважаючи на відсутність у ньому будь-якої райдужності, існує сценарій песимістичний. Це – шлях розколу. Не лякайтесь. Не розколу заради розколу, а розколу заради визнання у майбутньому. Як сказав мені в бесіді один батюшка: «назвіть хоча б одну автокефальну Церкву, яка отримала автокефалію, не пройшовши через розкол».

Отже, розкол. Односторонній вихід із складу РПЦ, самостійне проголошення автокефалії. Немає жодного сумніву, що євхаристійне спілкування з нами перерве далеко не лише Російська Церква. Константинополь, Олександрія, Афіни та Кіпр теж назустріч нам обіймів не відчинять –  чи даремно вони ПЦУ визнавали? У результаті ми залишимося самі собою. Незалежними від РПЦ, незалежними від Помісних Церков, незалежними від здорового глузду. Так, можливо, колись, нашу автокефалію і визнають. Не за нашого життя, ясна річ. Чи тільки багатьом хочеться жити і померти в розколі заради того, щоб наші діти чи онуки мали канонічну автокефальну Українську Церкву? Особисто ви готові до цього? Я – ні.

Втім, і це ще не все. Адже головне не в тому, в якому канонічному статусі існуватиме наша Церква надалі. Головне – кого цей статус сьогодні турбує найбільше і під чиїм тиском ми намагаємось сьогодні будувати наше майбутнє. На Церкву тисне насамперед суспільство. Суспільство, яке до самої Церкви відношення не має і в питаннях внутрішнього життя Церкви не знається. Не спокушайтеся, думаючи, що причина такого ставлення суспільства до нас у нашому канонічному статусі, у нашому внутрішньому устрої чи нашій діяльності.

Насправді головна причина в елементарному нерозумінні того, що є Церква. Не за приналежність до Російської Церкви нас сьогодні утискають, женуть та тероризують. Церкві не можуть пробачити її інакшості, того, що її неможливо вбудувати в політичний контекст, укласти в рамки ідеології, поставити на службу державі чи суспільству. «Шукаєте Мене вбити, бо слово Моє не вміщується в вас» (Ін. 8:37). Так Спаситель пояснив причину ненависті юдеїв до Себе, і ці слова пояснюють причину неприйняття Церкви суспільством. Ми неприйнятні через те, що незрозумілі. Однак, стати зрозумілими суспільству, ми зможемо лише якщо перестанемо бути Церквою Христовою.

Можливо, суспільство і саме цього не розуміє, але це так. І тому шлях поступок суспільству заради того, щоб воно не відкидало нас – це шлях у нікуди. Добре, сьогодні, відповідно до запиту суспільства, ми проголосимо автокефалію. Думаєте, суспільство заспокоїться? Як би не так!

Це в наших очах цей крок буде кроком назустріч, в очах суспільства він матиме прояв слабкості, а слабких, як відомо, б'ють. І б'ють не тому, що слабкий винен, а тому що слабкий – слабкий. Тож на зміну одним вимогам прийдуть інші. І нас, уже незалежних і таких, що ні з якою Москвою зв'язку не мають, запитають і про мову богослужіння, і про російських святих у календарі. Що там ще не подобається суспільству? Про словосполучення «раб Божий», наприклад, спитають. Воно все, зрозуміло, речі ніби другорядні. Пожертвувати цим можливо і не смертельно. Але й на цьому ніхто не зупиниться.

Ви ніколи не задавалися питанням як відреагує «громада» на ті чи інші слова у проповіді? Задайтеся. Ви вважаєте, що питання пастирської практики стосуються лише вас? Це легко поставить під сумнів.

Ось, наприклад, у суспільстві вважається нормальним співжити так званим громадянським шлюбом (без реєстрації), тому як ви можете забороняти таким бути хрещеними? Якщо батьки так вирішили, то це їхнє право і нічого на нього зазіхати. Або прийшов хтось раз на рік на сповідь, щоб він там не сповідував, не в твоїй, піп, владі допустити або не допустити до Чаші («Здрастуй, Бог, це ж я прийшов»!), твоя справа молитву прочитати і причастити.

Так, до речі, у вас ніякі активісти ще не цікавилися сумами у церковній касі, не вимагали звіту про витрати та доповіді на які шиші батюшка автомобіль придбав? Будуть. А що? Суспільний контроль. Пряма демократія. Не подобається? Що ж, вам не забудуть вказати напрямок.

Знаю, мені можна заперечити, що зараз на коні існування Української Церкви як такої. Так я з цим і не сперечаюся. Тільки ось яка справа: підійшовши шляхом поступок суспільству, ми безсумнівно збережемо церковну організацію, але що тоді в ній, в цій організації, залишиться від Церкви Христової? Так, вона існуватиме і функціонуватиме. І ми зможемо в ній служити, діяти, волонтерити, починати різноманітні «рухи», та й багато чого ще зможемо. Тільки чи зможемо ми в ній жити та рятуватися, так як можемо зараз в УПЦ?

Власне, до цього я й веду: ми рятуємось у Церкві. Забуття цього очевидного факту, підміна його прагненням рятувати Церкву, може призвести до того, що ми, керовані найдобрішими намірами, зробимо те, з чим досі безуспішно намагалися впоратися вороги УПЦ. Вони не змогли, а ми зможемо. Не страшно? Втім, ті, хто впевнений, що найкращий засіб від головного болю – гільйотина, теж мають право на свою думку. У тому числі й у Церкві.

Протоієрей Володимир Пучков