XX століття минуло під знаком богоборства, боротьби з Богом, із Хрестом. 

Безбожники руйнували монастирі та храми, убивали й мучили в таборах єпископів, священників і простих вірян. На початку ХХІ століття вже ніхто не забороняє вірувати в Бога та ходити до церкви. Ти можеш відкрито носити хрестик, у такий спосіб відкрито сповідуючи свою віру, однак більшість людей почали ставитися до нього лише як до амулета чи прикраси, не усвідомлюючи його справжнє значення, не відчуваючи його великої сили.

На початку християнської історії, як пише святий апостол Павло, для юдеїв хрест був спокусою, оскільки вони чекали Спасителя не у вигляді смиренного раба, а у вигляді всесильного володаря, який завоює для них увесь світ. Для еллінів хрест – це безумство, бо Христос обіцяв блаженство не багатим і премудрим, а бідним, смиренним, тихим (див. 1 Кор. 1:18–24). Через бажання легкого заробітку й комфорту нині до хреста більшість людей ставиться з великою байдужістю.

Та що таке Хрест? На ньому був розіп’ятий Сам Господь наш Ісус Христос. Він добровільно пішов на страшну Хресну смерть (див. Ін. 19:6–11, 13–20, 25–28, 30–35). Для чого це було потрібно? Для того, щоб спасти всіх нас від гріха, прокляття та смерті (див. Гал. 3:13). Адже природу кожного з нас спотворено гріхами і пристрастями. Щоб звільнитися від цих хвороб, ми маємо нести свій хрест. Що це означає? А це означає підкоряти свою волю волі Божій. Наприклад, нам хочеться зранку довше поспати, а треба змусити себе встати раніше, прочитати молитви, перш ніж сідати снідати чи робити буденні справи. У неділю та святкові дні нам хочеться відпочити після напруженого робочого тижня, а краще спонукати себе піти до храму до Сповіді та Причастя. Нам хочеться когось посварити, поставити на місце, сказати нецензурне слово, а краще проявити терпіння, допомогти слабкому й помолитися за нього. Ми бажаємо наситити себе різноманітними стравами, а нині Церква закликає нас розпочати піст: менше розсіюватися на житейську метушню та розваги, не вживати м’яса, молока, щоб гідно зустріти велике свято Успіння Пресвятої Богородиці. Щомиті ми змушені робити вибір: чи ми разом із Господом несемо на Голгофу хрест, чи ми з лукавим духом хочемо скинути свій хрест і це скорботне місце обійти.

Та після скорботи Хреста настає радість воскресіння, ми знаходимо справжній сенс життя. А той, хто відкидає Його і сенс життя вбачає лише в задоволенні своїх пристрастей, через деякий час цілковито й цей сенс втрачає.

Нині ми також згадуємо сімох братів-мучеників Маккавеїв, їхню матір Соломонію та священника Єлеазара, які постраждали в 166 році до Різдва Христового, коли Ізраїль перебував під владою язичницького царя Антіоха Єпіфана. Згідно з указом царя, усі ізраїльтяни мали поклонитися ідолам. Для цього їм слід було скуштувати свиняче м’ясо, яке, за законом Мойсея, було заборонено для вживання. Спочатку покликали на допит священника Єлеазара і спонукали його хоча б суто формально вжити свинячої їжі, обіцяючи йому підмінити її іншою, не свинячою. Однак священник сказав, що не годиться йому на схилі літ  упадати в лицемірство, і відмовився виконати цей наказ. Тоді його піддали страшним тортурам, під час яких він віддав свою душу Богові (див. 2 Мак. 6:1–31). Натхнені прикладом священника Єлеазара, їхнього духовного наставника, сім братів Маккавеїв теж не зріклися віри в єдиного істинного Бога. Зрештою, їхня матір Соломонія,  відчуваючи велику скорботу через втрату  своїх синів, водночас  радість від того, що ніхто з них не скорився язичництву, віддала душу свою Богові (див. 2 Мак. 7:1–41).

Як бачимо, ще до Хресних страждань Христа, ще до Його Воскресіння, ще до великої благодаті П’ятидесятниці мученики Маккавеї уже взяли свій хрест і відважно несли його, попри спокуси, погрози та страждання. У кожного з них була  спокуса  суто зовні, лише формально скоритися перед язичництвом, однак усі вони вибрали смерть, щоб вічно жити з Богом, а не замість короткочасної земної насолоди цей зв’язок із Богом втратити.

Отож, дорогі браття і сестри, не нехтуймо носінням хреста. Незважаючи на те, що більшість людей нині хрест відкидає або носить його формально, неначе амулет чи прикрасу,  намагаймося, щоб він був у нас не лише на тілі, а й у душі через переможну боротьбу зі своїми пристрастями.

Архімандрит Маркел (Павук)