Церква у СРСР вважалася ідеологічним ворогом. Її називали «єдиною офіційно чинною контрреволюційною організацією» у Союзі. Звичайно, це був наклеп, тому що Церква була з народом і для спасіння кожної людини.

Але лінія партії була за ліквідацію взагалі віри у Бога. Більшовики не лише закривали та плюндрували храми, вони намагалися перевести Церкву на розкол. Ще на зорі Радянської влади Троцький висунув «геніальну думку»: створення обновленського розколу. У народі їх називали «червоні попи», які стали слухняним механізмом у руках безбожної влади. Держава брала їх під опіку, а з них створювалася агентурна мережу. В інструкції для спеціальних органів про створення держагентів серед духовенства говорилося: «Для успішного ведення справи та залучення духовенства до співпраці необхідно познайомитися з духовним світом, з'ясувати характер єпископів та попів, зрозуміти честолюбство та їхні слабкості. Підкуповувати чи лякати в'язницями. Попів можна посварити з єпископами, як солдат із генералом».

На початку гоніння Церква зрозуміла, що спиратися можна тільки на віруючих вірних людей. Коли розпочалися вбивства духовенства, Собором 1917-1918 рр. було визначено таку думку: «У місце, де народ не став на захист духовної особи, нового священика не посилати».

Жити, коли державна машина направила проти віри свої репресивні заходи, було не просто. Це була велика спокуса для слабких, а для сердець, які служили «двом панам», – прямою спокусою. Потрібно було навчитися страждати і терпіти заради Христа.

Вже в цей час з вуст Патріарха і священиків, майбутніх новомучеників і сповідників звучить заклик бути вірним Богові до смерті: «Ви, пасомі, повинні скласти біля пастирів ту дружину, яка зобов'язана в єдності всецерковній боротися за віру та Церкву».

Архім. Варлаам (Сацердотський) у листі з ув'язнення писав: «Віра в нас є. А для боротьби та страждань у нас ще мало досвіду. Адже одна справа – читати книги, інша – зустрітися з цим же віч-на-віч. Потроху наберемося досвіду і за допомогою Божої виявимо себе... гідними учнями Христа».

Настав час молитися вже не в храмах, а у в'язницях та таборах страждати за Бога. Священносповідник Афанасій (Сахаров) відзначав: «Та краще нехай усі храми наші будуть закриті, тільки не повинно православним молитися з відступниками. Подивіться, всі ці «живі» (оновленці) просякнуті почуттям злості – почуттям не християнським. Вони повністю перебувають зараз у владі духа злості і не мають спокою. А ось я дивлюся зараз на ув'язнених за справу Христову, чую про православних пастирів, в інших в'язницях, які спокій і благодушність у всіх».

Великдень служили у в'язницях. Співали поперемінно камерами, як Ангели антифонні на небі. Коли всі храми забирали, формально богослужіння проводити дозволяли. Так, у тридцяті роки сповідник митрополит Арсеній (Стадницький) служив Літургії на цвинтарі просто неба біля каплиці у зв'язку із закриттям усіх храмів Ташкента. Сюди на службу стікалося до двадцяти тисяч вірян із усієї округи. Цвинтар заповнювали віруючі, котрі стояли на кістках предків. Тут веселилися й живі та мертві. Прихожанин, майбутній ректор Київської духовної семінарії в п'ятдесяті і майбутній митрополит Іоанн (Вендланд) згадував: «Незабутні ці зворушливі богослужіння на лоні природи, блакитна мантія митрополита, що просвічувала крізь листя дерев, одухотворення натовпу, що молиться, твердість духу архіпастиря і віруючих, які піддавалися іноді серйозним випробуванням від зливи або міцних хрещенських морозів. Незабутні натхненні проповіді митрополита Арсенія, котрі приковували до себе увагу народу»..

Новомученики приймали народ для Таїнств по квартирах, часто покаяння відбувалося у листуванні. Багатьом вдавалося мати при собі антимінс, інші мали запасні Дари. При арешті сщмч. Феодора (Богоявленського) знайшли Святі Дари та листки зі сповіддю: листки він вирвав із рук ЧК, а до Св. Дарів заборонив торкатися: «Це велика Святиня».

За таємні богослужіння можна було зазнати арешту. Повинно було вживати всіх запобіжних заходів. Навіть через десятиліття, наприклад, прп. Севастіан Карагандійський ночами служив Літургію в будинках Караганди. Потрібно було закінчити до світанку. Віконні отвори завішувалися ковдрами та заставлялися матрацами. Служили у різних будинках. І пересувалися поодинці, щоби не залучити підозр. Така конспірація існувала й у 1970–1980-ті роки. Коли служили у себе в квартирі, потрібно було використати середню кімнату. У бічній включали приймач, а у ванній кран, щоб жоден вигук не чути був сусідам та перехожим.

Один із перших ув'язнених за протидію обновленському розколу С. І. Фудель пізніше в книзі «Спогади» опише деталі побуту тюремного богослужіння двадцятих: «У церкві бутирської камери не було ні іконостасу, ні уставних книг, престол міг стояти на схід, а міг стояти і на захід, один священик причащався по-священичому в піджаку, архієреї служили навіть без омофоров... сьогодні там, на маленькому столику біля вікна, знову загориться вогонь і через всі стіни і холод знову підніметься за всіх людей, за всю страждаючу землю бляшана тюремна чаша. “Твоя від Твоїх, Тобі приносить про всіх і за все – у нас немає нічого, крім цього, але саме цього найбільше потребує світ”...»

Коли була нагода боротися за святиню, новомученики боролися. Сщсп. Лука Кримський нарікав парафіянам Севастополя за інертность в захисті своїх святинь у середині 50-х. У житії священномученика Сергія Махаєва описується, як він ревно боровся за храм своєї громади: «У лютому 1924 року, будучи настоятелем громади, організував активний опір громаді “Союзу церковного відродження”, яка захопила церкву Петра та Павла. Він подавав апеляцію заступнику наркома юстиції і навіть здав поліції групу обновленців, які почали переобладнати храм на свій смак, так що обновленський “єпископ“ Антонін (Грановський) змушений був виправдовуватися. Отець Сергій із парафіянами організували охорону храму. Коли з'явилися оновленці, то були замкнені всередині, і отець Сергій привів до храму міліцію, яка зажадала припинення робіт і запросила учасників у відділення для складання протоколу, пообіцявши повернути отцю Сергію ключі від храму».

Однак оновленці, як це часто траплялося, програючи у канонах, вигравали у доносах. Храм влада таки передала оновленцям, священномученика Сергія того ж року заарештували на три місяці.
Оновленці захоплювали храми за повної підтримки влади. Вони консультували владу, як робити так чи інакше, щоб часом навіть була видимість законності та канонічності. Так, наприклад, 1931 року священномученик Микола Поспєлов, отримавши указ від архієрея, не зміг отримати реєстрацію у місцевої влади. А до престольного свята до всеношної приїхали обновленський «архієрей» та «духовенство» та зі своїми прихильниками силою захопили храм. Отець Миколай Поспєлов та його диякон, майбутній священномученик Микола Красовський святкову службу змушені були служити вдома.

Православний народ, однак, обновленські храми не відвідував, а ходив у православні, часом у сусідні села та міста. Але щоб дати народу розуміння суті розкольницького руху, православному духовенству доводилося багато проповідувати, писати в газети, публікувати звернення та листівки. Православні пояснювали, що із «живоцерковниками» ніхто не служить і з ними не можна молитися.

Через часті захоплення храмів розкольниками православним священикам доводилося переходити до інших парафій. То була досить поширена практика. Священики терпіли, залишалися без храму, без місця, без засобів існування.

С. І. Фудель у книзі «Біля стін Церкви» розмірковував, що на закриття і захоплення храмів необхідно було відповідати «пошуком постійної пам'яті Божої»: «І це не означало, що храми відкриються, а що в душах будуть творитися храми, що не закриваються». Це був час, коли треба було згадати просту мудрість: храм не в колодах, а в ребрах.

Згадаймо слова одного з новомучеників, який закликає відвідувати храм для молитви всією сім'єю, поки є така можливість: «Цінуйте та використовуйте, брати і сестри, можливість вільно відвідувати храм разом зі своїми дітьми та онуками». Апостол Павло дуже важливі слова сказав нам: «Сьогодні сприятливий час, сьогодні день спасіння» (2 Кор. 6:2).

Ієрей Андрій Гавриленко