Багато людей намагаються зберігати свою цнотливість, щоб не прогнівити Бога, бачити Його духовними очима та мати дерзновенність у молитві. І це дуже добре. Однак мало хто турбується про здобуття чесноти, до якої закликає Сам Христос – покірності (лагідності, тиші, ісіхії): «…Навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірний серцем…» (Мв. 11:29). 

Ця чеснота протилежна гніву та його злим паросткам – осуду, багатослів’ю, брехні. Саме гнів, а не кричуща боротьба за правду, за справедливість є причиною руйнування сімей, усіх революцій, війн, церковних розколів та єресей. І лише той, хто долає гнів, стає переможцем всякого зла. Сам Христос дає обіцянку: «Блаженні лагідні: бо вони успадкують землю» (Мв. 5:5).

Як навчитися лагідності? Насамперед треба намагатися у всьому наслідувати Христа, виконувати Його заповіді. Крім того, детально й покроково вчать, як здобути цю чесноту, святі отці Церкви. 

Проблема лише в тім, що все, що вони написали, докорінно протирічить тому, що нам кажуть поза цими церковними стінами. Наприклад, Євангеліє і святі отці вчать смиренню, цнотливості, терпінню та поміркованості у всьому, нелицемірній самовідданій любові, а там вчать гордині, розпусти, заздрощів, грошолюбства, пияцтва, черевоугодництва, нахабства, всякої неправди. І що далі рухається історія, то вказане беззаконня стає нахабнішим.

Та не так було в ХІ столітті, коли тут, на печерській горі, поселився преподобний Антоній, потім Феодосій і трохи пізніше, у ХІІ столітті, Полікарп, день пам’яті якого в цю неділю Церква святкує. Преподобний Полікарп був родичем святителя Симона, єпископа Володимирівського та Суздальського, і цілковито був під його духовною опікою. Коли Полікарп поселився в Печерському монастирі, то й там єпископ дбав про його духовне зростання через свої послання. В одному з послань святитель Симон писав: «Служи Господу зі страхом і цілковитою смиренномудрістю! Не будь таким, що нині лагідний, а завтра сердитий і злий; трохи помовчиш, а потім знову нарікаєш на ігумена та його служителів. Не будь брехливим – виправдовуючись тілесною неміччю, від церковного зібрання не відлучайся: як дощ допомагає рости насінню, так і церква спонукає душу до добрих справ. Усе, що робиш ти в келії, незначне: чи читаєш Псалтир, чи дванадцять псалмів співаєш, – усе це не може зрівнятися з одним соборним: “Господи, помилуйˮ». Через деякий час братія обрала Полікарпа своїм архімандритом. На цій посаді ще більше процвіли його чесноти.

У Києві тоді правив дуже побожний та благочестивий князь Ростислав Мстиславович (1167–1240). Він так любив печерських ченців, що під час Великого посту щосуботи та щонеділі запрошував до свого княжого палацу дванадцять з них на чолі з ігуменом Полікарпом і організовував для них трапезу, за якою сам і прислуговував. А в Лазареву суботу він кликав до себе всіх ченців і так само їх частував. При цьому князь, попри всі турботи, щодня намагався бути в церкві й причащатися Святих Христових Таїн.

Через деякий час у князя виникло палке бажання стати ченцем. Він сприймав як тягар те, що через вид служби йому доводилося бути суворим і не завжди вдавалося бути справедливим. Однак архімандрит Полікарп зволікав із цим, оскільки бачив у ньому людину, яка керувала київським князівством по правді, що було нечасто. Коли князь перебував у Смоленську, то захворів і наказав везти його до Києва, щоб там прийняти чернечий постриг, але дорогою помер. Проте, як каже святитель Іоанн Златоуст у слові на Пасху: «Господь і наміри цілує». Можна вірити, що князь цілком догодив Богові й досяг Царства Небесного.

Ось який великий і добрий вплив мали іноки печерські і, зокрема, преподобний Полікарп на все оточення та тогочасну владу. Такий, що сам київський князь бажав поміняти свої палаци на вбогу келію, стати ченцем.
Чи є в наш час такі самі благочестиві іноки? Можна сміливо сказати, що є, і немало. Місто ще спить, а чернеча братія вже о 5.30 служить у печерах всенощну та Літургію. Увечері, о п’ятій годині, коли містяни поспішають з роботи, щоб відпочити і розслабитися, у Лаврі вже знову кілька годин триває сугуба молитва. І скільки тисяч людей приходять сюди щодня, щоб отримати духовну пораду та молитовну, а нерідко й матеріальну допомогу!

Завдання всіх ченців, які тут проживають, не якісь політичні інтриги, у чому несправедливо всіх нині звинувачують, а боротьба зі своїми пристрастями, здобуття християнських чеснот: смирення, лагідності, любові, та молитва за весь світ.

Отже, дорогі браття й сестри, подібно до наших преподобних отців Києво-Печерських, дбаймо не лише про здобуття чесноти цнотливості, яку цей світ не розуміє та дуже висміює, а й усіх інших християнських чеснот, особливо лагідності. Тому що саме цю чесноту найбільше цінує Христос Спаситель і спонукає інших людей жити по-християнськи. І саме ця чеснота дає змогу, за обіцянкою Господа, успадкувати землю і відчиняє двері в Царство Небесне. «…Дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом», – каже Господь (Іс. 66:2).

Архімандрит Маркел (Павук), духівник Київських духовних шкіл