Відповідає протоієрей Володимир Пучков.

Країна у нас багатонаціональна, і, природно, монорелігійною вона бути не може. Представники різних національностей і релігій співіснують в межах одного суспільства, взаємодіючи на побутовому і робочому рівнях, постійно стикаючись в під'їздах і офісах, в магазинах і транспорті. Діти різних національностей і різного віросповідання щодня зустрічаються у дворах і на дитячих майданчиках, в дитячих садах і школах. Навиком спокійного і безконфліктного співіснування ми володіємо вже дуже давно. Так співіснували наші батьки і батьки батьків. Тому змішаними родинами нікого не здивуєш, а дружба між людьми різної національності і віри - явище настільки нормальне, що нікому і в голову не прийде, що може бути якось інакше.

Однак, ви не повірите, буває. У всякому разі, питаннями на кшталт «як мені бути, коли мої родичі-католики запрошують нашу сім'ю до себе на Різдво?» або «залишатися мені в офісі, коли колега пригощає на Ураза-байрам?», нашого брата здивувати складно. Та й просто необхідність привітати зі святом іновірця нерідко сприймається віруючими як проблема. З одного боку, все ніби як ясно і зрозуміло: для нас, християн, релігійні свята іновірців ніякого значення не мають. Приблизно те ж саме можна сказати і про свята інших християнських конфесій для православних. Ми живемо серед людей, з повагою ставимося до будь-якої людини, до її права бути несхожою на нас, в тому числі і до його вірі. Природно, таке ставлення передбачає взаємність з боку цієї самої  іншої людини. Тобто вона точно так само поважає наше право бути собою і, природно, нашу віру. Таким чином, у кожного свої свята і всім добре.

Але вся справа в тому, що бувають віруючі, які в своїй ревності легко сперечаються з очевидним і борються з нешкідливим. Вітання іновірців з їхніми святами якраз до цього розряду і відноситься.

При всьому тому, що свята іновірців не наші свята, слід пам'ятати, що, по-перше, наша любов до Бога виявляється в любові до ближніх, а по-друге - прості людські відносини не регламентуються статутами і писаними правилами. Вітаючи іновірця зі святом, ми ні в якому разі не визнаємо за його релігійною традицією істинності і вже тим більше не зраджуємо Христа і не грішимо проти вірності Церкві. Ми лише демонструємо просту людську повагу до ближнього і увагу до того, що для нього має важливість. Оскільки в даній ситуації фокус нашої уваги спрямований не на свято, а на конкретну людину. По відношенню до цієї людини ми і виявляємо, якщо хочете, такт, вихованість і ввічливість. Так, втім, чому б нам її не виявити? Хіба віруючій людині не потрібно бути ввічливим? Або зневажливе ставлення до ближнього, якої б він не був віри, вже перестало бути гріхом? Якщо апостол ставить християнам в обов'язок бути в мирі з усіма (Рим. 12:18), то чи не тим більше християнин повинен вести себе шанобливо по відношенню до всякої людині? А нормальне, шанобливе ставлення неможливе без дотримання норм пристойності. Тому нормальною є подяка у відповідь на привітання з християнським святом з вуст іновірця. Не менш природним є і привітання іновірця з його святом. Зрештою, ми покликані ставитися до ближніх з любов'ю, а любов, як відомо, передбачає вміння плакати з тими, хто плаче і сміятися з усміхненими. Іновірець ж, через свою віру, нашим ближнім бути не перестає. Так чому б не ставитися до нього з любов'ю. Любов же така, що, скільки нею не поділися, її у нас точно не применшиться. І від привітання іновірця не постраждають ні віра, ні душа, ні церковність.