Проповідь духівника Київських духовних шкіл архімандрита Маркела (Павука). 

Підготовчі неділі до Великого посту передусім налаштовують нас на покаяння, щоб ми побачили свої гріхи. Однак може бути так, що ми їх побачили, але ніяк не можемо позбутися. Ні молитва, ні піст, ні інші аскетичні подвиги не допомагають побороти гріх, який здається дуже солодким і став ніби нашою другою природою. Людина, подібно до Блаженного Августина, може просити у Бога: «Дай мені, Господи, цнотливість, лише не тепер». Єдине, що нас може зупинити, – це страх смерті. І ось вчора й сьогодні Церква нагадує про те, що рано чи пізно наше життя закінчиться, а потім потрібно буде дати відповідь перед Богом спочатку на приватному суді, а згодом – на Страшному.

Нині в Євангелії розповідається про те, як відбуватиметься Страшний суд. «Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй, і всі Анголи з Ним, тоді Він засяде на престолі слави Своєї. І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє вівчар овець від козлів. І поставить Він вівці праворуч Себе, а козлята ліворуч. Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в’язниці Я був і прийшли ви до Мене. Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і нагодували, або спрагненого і напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і прийняли, чи нагим і зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи в в’язниці і до Тебе прийшли? Цар відповість і промовить до них: Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили. Тоді скаже й тим, хто ліворуч: Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований. Бо Я голодував був і не нагодували Мене, прагнув і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був і не прийняли ви Мене, був нагий і не зодягли ви Мене, слабий і в в’язниці і Мене не відвідали ви. Тоді відповідять і вони, промовляючи: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили, або спрагненого, або мандрівником, чи нагого, чи недужого, чи в в’язниці і не послужили Тобі? Тоді Він відповість їм і скаже: Поправді кажу вам: чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили! І ці підуть на вічную муку, а праведники на вічне життя» (див. Мв. 25:31–46).

На перший погляд може скластися враження, що все дуже просто: головне – бути милосердним, і ти станеш спадкоємцем Царства Небесного. Однак кожен знає по собі, що окремі добрі справи легко робити, але щоб постійно перебувати в добрі, постійно бути милосердним, на це не вистачає сил. Скільки серед нас буває образ, заздрощів, осуду, гніву, розпусти, марнославства, гордощів?! Навіть потерпіти найближчих, найрідніших людей за їхні недоліки ми часто не можемо, не кажучи вже про чужих людей. Злоба, зневага, ненависть щодня наростають серед людей, як снігова куля. І ми, мабуть, вже давно знищили б одне одного, якби серед нас не було людей святих, безстрасних.

У книзі «Лавсаїк» є розповідь про єгиптянина Серапіона Сіндоніта. Прізвисько Сіндоніт він дістав через те, що досяг найвищого ступеня безстрастя, і хоча мав освіту, напам’ять знав усі книги Святого Письма, та не мав ніяких статків, навіть доброго одягу не носив, одягався лише в тонку льняну матерію – сіндон. Спосіб його життя був апостольським. Він їздив із міста в місто і проповідував Євангеліє.
Якось Сіндоніт вирішив навернути до Бога артиста-комедіанта та його сім’ю. Для цього Серапіон за допомогою ченця продав їм себе за 20 монет у рабство і став їм служити. Але він не лише служив, а використовував кожен момент, щоб проповідувати Слово Боже. Нарешті досяг своєї цілі – комедіант та вся його сім’я навернулися до Христа, прийняли святе Хрещення і цілковито змінили своє життя. Тепер уже вони хотіли служити преподобному Серапіону. Але він віддав їм навіть ті гроші, які вони заплатили за нього, і пішов далі проповідувати Христа.

Коли Серапіон прибув до Греції, у місто Афіни, там його ніхто не знав та не годував. Так він прожив три дні, а на четвертий день так зголоднів, що вийшов на міську площу і закричав: «Афіняни, допоможіть!» Багато людей наблизилося до нього та стали питати, що сталося. Серапіон їм розповів: «Родом я єгиптянин, способом життя монах. Покинувши свою вітчизну, я потрапив до рук трьох позикодавців. З них двоє вже залишили мене, тому що отримали борг, але третій не відстає від мене, і я не маю нічого, щоб заплатити йому». Оточення Серапіона почало розпитувати: «Що це за люди, покажи нам їх, щоб ми могли віддати їм твій борг». Тоді він сказав: «Змолоду мене мучили сріблолюбство, тілесна хіть і черевоугодництво. Від двох – сріблолюбства й похоті – я звільнився, бо в мене немає золота й статку. Я не насолоджуюся і задоволеннями, які розпалюють хіть. Тому ці страсті вже мене не турбують. Але від черевоугодництва я ніяк не можу звільнитися. Ось тепер я вже четвертий день без їжі, і жорстокий позикодавець – черево – безперестанку мене мучить, вимагає борг і не дає змоги мені жити, якщо я не заплачу́».

Тоді деякі з афінських філософів подумали, що він спеціально вигадав таку історію, щоб випросити собі милостиню, але все-таки дали йому золоту монету. Однак Серапіон відніс цю монету в лавку, узяв лише один хліб, яким міг втамувати голод, хоча міг взяти набагато більше їжі, і відразу ж покинув місто. Тоді філософи зрозуміли, що це був не якийсь шарлатан, а свята людина, яка хотіла в такий спосіб не лише задовольнити свій голод, а, головне, навчити їх християнських чеснот: стриманості у всьому і цнотливості.

Коли Серапіон прибув до Рима, то почав розпитувати про місцевих подвижників. І ось одна стариця розповіла йому про дівицю, яка вже багато років жила в затворі й нікого не бачила. Спочатку ця дівиця три дні не хотіла порушувати свій подвиг і зустрічатися з Серапіоном, але коли той сказав, що його послав до неї Бог, то дівиця погодилася. Серапіон запитав у неї: «Чого ти тут сидиш?» Та відповіла: «Я не сиджу, а іду». «Куди ти йдеш? – спитав старець. «До мого Бога», – відповіла вона. «Ти жива чи померла?» – спитав Серапіон. «Вірую Богу моєму, що я померла для цього світу, бо хто живе за тілом, той не піде до Бога». «Щоб я переконався, що ти справді померла для цього світу, зроби те, що я зроблю». «Наказуй, але тільки можливе, і я зроблю». «Для мертвого, подібного до тебе, усе можливо, крім нечестя». І потім сказав: «Зійди вниз і пройдись». «Я не виходила 25 років, і як я тепер вийду?» «Ось, – сказав старець, – чи не говорила ти, що померла для світу, бо його для тебе немає? А якщо так, то мертвий нічого не відчуває і для тебе повинно бути однаково: вийти чи не вийти». Коли дівиця це почула, то вийшла зі старцем і пішла до місцевої церкви.

У церкві старець їй сказав: «Якщо хочеш мене переконати в тому, що ти справді померла для цього світу, то зроби те, що я можу зробити». «Що потрібно зробити?» – спитала дівчина старця. Старець відповів: «Зніми із себе весь одяг, поклади його на плечі та йди по місту, а я безсоромно піду перед тобою в такому самому вигляді». «Але якщо, – відповіла дівчина, – я зроблю це, то багатьох спокушу такою безсоромністю і хто-небудь скаже, що вона збожеволіла або біснується». «А тобі що до того, якщо так скажуть? – відповів блаженний Серапіон. – Ти ж казала, що померла для людей, а мерцю байдуже, чи хто його сварить, чи сміється над ним, тому що не відчуває цього». Тоді каже йому дівиця: «Прошу тебе, накажи мені зробити який завгодно інший подвиг, і я зроблю, а цього я не можу виконати, бо лише молюся, щоб дійти до такого ступеня». Після цього раб Божий, безстрасний Серапіон, зауважив їй: «Дивися, сестро, не величайся, ніби ти святіша за всіх, і не хвалися, що ти померла для цього світу. Ти зрозуміла, що ще жива й догоджаєш людям. Я можу бути більш мертвим, аніж ти; а що я помер для світу, можу довести ділом – саме тим, що спокійно дивлюся на нього, бо, не соромлячись і не спокушаючись, можу зробити те, що наказував тобі». Так старець скрушив гординю римської дівиці й навчив її однієї з найбільших чеснот – смиренномудрості.

Як стосується нас цей приклад? За тиждень настане Великий піст, під час якого, хоча ми не подвижники й не ченці, нам також треба вчитися бути мертвим для цього світу, не піддаватися його спокусам. Тому що не окремі наші добрі вчинки, які ми можемо робити через марнославство і не безкорисно, а лише блаженне безстрастя відкриє нам дорогу до Царства Небесного. Амінь!