Чи є наша провина у тому, що відбувається? Є і дуже велика, вважає митрополит Черкаський і Канівський Феодосій.

На другий день Різдва Пресвятої Богородиці Церква Православна молитовно згадує її батьків святих Іоакіма і Анну. Це люди, які все своє життя чекали дитину, молили Бога, щоби в них народилася дитина, чекали до старості і вірили, що «не ізнеможе у Бога всяк глагол» (Лк. 1:37), що, якщо вони просять з вірою і любов'ю, Господь обов'язково подасть їм цей дар. І так і вийшло. Вже на старість вони народили Доньку. Це була їх любов, їх мрія, їх бажання, їх серце. Вони так любили свою Доньку, що молилися за Неї і все робили для Її виховання в благочесті, у вірі в Бога, в любові, в молитвах.

Не дивлячись на те, що їх Донечка була всією любов'ю для них, вони присвятили Її Богу. Вже в трирічному віці вони віддали Пресвяту Богородицю у храм Божий на науку і на виховання. Представляєте, як складно і, можливо, трудно було віддавати цю дитину батькам, які все життя молили, щоб дитина в них з'явилася і з ними була? Але присвятили Богу. Виховували у вірі й благочесті, виховували і власним прикладом життя і молитви, і присвятили Богу. І тому радість їх була сповнена.

Все своє життя вони раділи тому, як їх Донька Богу служить. А потім, коли Вона стала Матір'ю Сина Свого, Бога нашого Іісуса Христа, після Його Воскресіння і до сьогоднішнього дня, мабуть, Іоакім і Анна – самі щасливі батьки, які колись були на цій землі. Вони народили Ту, яка стала Матір'ю Бога.

В житті кожної родини, яка чекає дитину, молиться, прагне, щоб діти були у них, коли з'являється дитина по-різному складається виховання в сім'ї. Саме Іоакім і Анна для нас являються взірцем як треба виховувати дитину, щоби потім радіти за неї і все своє земне життя, і зустрітися з дітьми своїми потім у вічності, і там радіти разом. І якщо б ми брали за приклад виховання дітей з Іоакіма і Анни, то і горя від дітей в нашому житті не було б.

Як треба виховувати дітей? По-перше, молитися і просити, благати Бога, щоб Господь їх дав, щоб діти були бажані. А потім, коли дитина народиться, з самого початку треба виховувати її у вірі в Бога і благочесті. З самого дитинства треба привчати її до богослужіння, до участі в Таїнствах церковних. Не треба не дозволяти дитині постити – це невірно. Хтось каже: «Дитина, який з неї пістник, хай їсть, що їсть»... Невже по середах і п'ятницях, якщо дитина поїсть не м'ясо, а рибку, це буде вплив якийсь негативний на її здоров'я? Ні, не буде. Якщо звикає з самого дитинства до церковних правил, до посту, молитви, довіри. Якщо вона бачить в своїх батьках приклад такої віри, то вона і росте благочестива і смиренна.

Що потрібно ще робити для виховання? Прививати дитині благородство, віддавати її на науки, дивитися, щоб вона не опинилася в якійсь дурній компанії, не зв'язалася з якимись хуліганами.

А іноді буває зовсім по-іншому, і виховуємо ми дітей іноді зовсім по-іншому. Навіть віруючі сім'ї, навіть у сім'ях священників буває така радість від народження дитини, що вони дитину хочуть засипати всіма матеріальними благами, які є на землі: «Те, чого у мене в дитинстві не було, хочу все дати своїй дитині: і всі іграшки світу, і всі розваги світу, і всі яства світу дам моїй дитині, обцілую її, нічого не буду забороняти…»

І що з цього виходить? Псується людина з самого дитинства. А якщо ще у нас немає часу виховувати своїх дітей – «Ти дивись там поки телевізор, а я попрацюю, бо треба ж заробити на те, щоб удягнена була і сита. Телефон?.. Ну яка там шкода – дивись телефон». І лазить дитина в Інтернеті з самого дитинства, а батьки вважають, що вони її люблять, дозволяючи таке робити. І так далі, і так далі…

І коли дитина виростає, коли всі ті проблеми, які були нами попущені змалечку, стають проблемами великими у дорослому житті нашого сина чи доньки, от тоді ми вже починаємо звертати увагу. Коли перший раз прийшов додому нетверезий, коли зв'язався з якоюсь компанією, коли витратив кошти, які йому давали батьки, на гральні автомати чи на ще на щось гріховне, коли приходить донька під ранок після якоїсь вечірки – ось тоді починає мати скорбіти і тужити.

А коли така дитина виросте і почне свою матір бити чи батька, з дому виганяти – то батьки в розпачі: «А що ж трапилося? Ми ж любили, ми ж все давали, ми ж купляли, ми ж не забороняли їй нічого, ми ж за руки не хватали: не хочеш іти в церкву зранку в неділю – поспи трошки довше, не хочеш готуватися до Причастя – не готуйся, не хочеш сповідатися чи постити – ти ж дитинка, який з тебе спрос?..» А потім, коли бити начинає дитина свою мати чи виганяти з дому – ото проблема, чи таскати з дому речі, щоб продати і купити наркотики.

Чи винні ми самі, якщо у нас такі діти виросли, чи є на нас провина? Так, звісно є. В нас самих провина, коли діти у нас виростають не такі, якими ми хотіли б їх бачити, не такі, які виростають у вихованні такому, яке у Іоакіма і Анни було.

Ті ж закони духовного життя, що і в сім'ї, діють також і у людському суспільстві. Тільки матір’ю для народу, для людей, для суспільства являється Церква. Саме на Церкву покладена відповідальність і обов'язок виховувати суспільство. Виховувати не тільки тих людей, які в храмі стоять і моляться, адже всі ми з вами разом являємо Тіло Христове, Церкву. Мовиться саме про зовнішнє суспільство, яке може й до церкви ходить інколи, а може й не ходить, про народ. От виховувати народ – це обов'язок і відповідальність Церкви. Церква мати повинна бути, а народ – чада. І як виховає Церква народ, такі плоди потім і збирає.

А які плоди ми зараз з вами збираємо? Дуже гіркі плоди. Ви знаєте, що відбувається – Церкву гонять, віруючих людей, монахів із лавр виганяють, храми відбирають, закон прийняли про заборону Церкви…

Чи винні ми в цьому з вами, чи є наша провина в цьому? Звісно є і дуже велика.

Саме наша провина в тому, що ми так виховали суспільство, що зараз воно нас б'є, руку піднімає і вигнати хоче з дому, з того дому, який його мати – Церква Православна – сама будувала протягом тисячі років. Винні! Наша провина – не Церкви, як святої Божої установи – вона непорочна, а нас, людей, які складають цю Церкву. Провина єпископів, священників духовенства, чернецтва і вірян.

Треба було всі сили кинути на те, щоб виховати нове молоде суспільство. Була юна країна на початку 1990-х, молоде громадянське суспільство тільки починало своє самостійне життя. Минуло 30 років. Чи були помилки у нас за ці 30 років? Дуже великі помилки були. Чим ми займалися, Церква, ці 30 років – будували храми, відроджували монастирі, святкували свята, спілкувалися з можновладцями. Це треба було робити? Так, звісно, треба було, як і батькам треба піклуватися про своїх дітей, щоб їм було у що одітися, що поїсти і де навчатися. Це треба було робити і іншого не оставляти. А чого іншого? Напоумлення нашого народу в основах православної віри, в тверезому розумінні своєї історії, в благородстві, в поняттях культури, яку несе наша Православна Церква протягом тисячі років. Що ми робили на цьому шляху? Майже нічого не робили: будували і святкували, а про це забули.

Ось наведу для контрасту приклад Української греко-католицької церкви. Ще в 90-х роках, у 1994 році, Греко-католицькою церквою було засновано Український католицький університет. Цей навчальний заклад до сьогоднішнього дня став великою розгалудженою сіткою освіти і виховання. Там є багато інститутів, факультетів – журналістики, бізнесу і так далі. Лише зараз на очному та заочному відділенні католицького університету, який знаходиться у Львові, навчається близько 2,5 тисяч студентів. А скільки було випускників за весь цей період, з 90-х років, мабуть тисячі, тисячі й тисячі.

Мовиться не про релігійну освіту, ні. Це не семінарія. Семінарії у нас є і працювали, і працюють. Це освіта для світських людей, але так, як її бачать греко-католики: зі своїм усвідомленням історії нашого народу, віри. А у нас з ними віра різниться. Різна віра в нас з греко-католиками і погляд на історію нашого народу у нас відрізняється, і культурна спадщина у нас різна. І ось із цього університету тисячі і тисячі випускників за ці всі десятиліття зайняли посади по всьому нашому суспільству. Хтось викладає вже сам в інших університетах чи став директором школи, чи став депутатом, чи чиновником, журналістом, головою медіаресурсу, бізнесменом, членом Кабінету Міністрів. Декілька людей у цьому році у Forbes українському з випускників і один студент цього університету.

Греко-католицька церква працювала дуже плідно з громадянським суспільством з 90-х років, а що ми зробили за цей час у цьому напрямку? Є у нас університет, в якому навчаються тисячі вихованців і потім з православним світоглядом, з традиційним поглядом на історію Церкви і народу ідуть у всі сфери громадянського суспільства? Немає у нас такого університету. Може у нас хоч є гімназії православні, які виховують не просто дітей священників для майбутнього священства, а всіх охочих, щоби з початку, з дитинства була православна освіта у людей? Ні, на всю Церкву, мабуть, у нас п'ять гімназій якщо є, то й добре. Одна з них у нас, в Черкаській єпархії. Чотири роки тому вона з'явилася, а раніше не було.

Це велике наше упущення. І ні на кого ми зараз не можемо нарікати, що нас гонять, б'ють і забороняють. Ми не виховували громадянське суспільство, ми будували і святкували. І треба було і будувати, і святкувати, але і цього не забувати.

А зараз нас виганяють з власного дому, як виганяє невихований син чи донька свою стареньку мати, виштовхує її з дому, який вона в молодості будувала все своє життя, виштовхує в шию, каже: «Йди на всі чотири сторони». Ось так і історичну Церкву нашого народу, яка сформувала його в нинішньому бутті, зараз виштовхують, як стареньку мати. Але провина в цьому наша. І ми повинні усвідомити цю провину.

Кожен із нас, і багато хто з духовенства, зараз лишень починає усвідомлювати цю провину перед Богом, що порушили відповідальність, яку на наші плечі поклав Господь за наш народ. Може, хтось і не усвідомлює, хто в принципі не звик усвідомлювати якісь свої провини…

Що ж нам робити тепер і, в принципі, що робити матері, у якої діти так себе поводять – б'ють її і виштовхують з хати?

Перш за все, усвідомити свою провину і покаятися в ній – це перше і головне. Така мати повинна покаятися в тому, що так виховувала своїх дітей. І ми, члени Церкви, повинні теж покаятися в своїх упущеннях, у тому, що думали: «Та якось розсмокчеться… Ну, якісь таргани, сміття в голові у людей з'явилося, щось таке пишуть незрозуміле. Все одно – куди вони подінуться? Ми ж Православна Церква свого народу,хто ж нас буде чіпати, все одно коріння духовне у них в Церкві росте, тому нічого не буде». А ось сталося і ми повинні в цьому покаятися.

А окрім цього, що нам робити? Говорити, кричати, лаятися на тих, хто нас гонить? А в чому сенс? Чи матері в сім'ї – пиляти, дзьобати свого сина чи доньку, що ось такий-сякий, поганий, не так робиш?.. Та він тільки ще більше озлиться. Інколи треба сказати, щоб він розумів, що не так все, як він каже, як він робить, але пиляти сенсу ніякого немає – що матері свого сина в домі, що Церкві нинішнє суспільство. Це пізно. Це треба було робити раніше. Коли дитина поперек ліжка лежить – от тоді треба її виховувати. А коли виросла і вздовж ліжка вже лягла, то вже запізно виховувати.

Так що ж робити? Може матері потакати дитині своїй? Хтось так і робить: «Та нічого страшного, іди гуляй, де гуляєш. Друзі в тебе? Ну, які вже є друзі. На тобі гроші, роби, що хочеш: пияч, пали, грай у казино, тільки мене не бий, з дому не виганяй». Так себе буде мати вести? Буде, якщо сама алкоголічка або несповна розуму. Але вірна й віруюча мати так себе не вестиме, і виправдовувати помилки й заблудження дітей своїх не буде. Але й пиляти не буде, якщо вже таке сталося. А що вона робитиме? Після покаяння – молитиметься. Від всієї душі, від всього серця молитиметься за свою дитину, тому що, яка б дитина не була, вона дитина. І навіть коли дитина свою мати б'є, мати готова і кулак її поцілувати.

Пам'ятаєте таку притчу, як юнак дуже полюбив одну злу й агресивну дівчину? Вона йому каже: «Я буду твоєю, але твоя мати для мене не підходить. Зроби з нею щось, а краще, знаєш, піди, вирви в неї серце і принеси мені. Принесеш мені вирване серце своє матері – і я буду твоєю назавжди». І пішов юнак, і вирвав серце у своєї матері, і біг до своєї коханої з закривавленим серцем матері у руках, і спіткнувся о камінь, впав боляче на землю. А серце тихо, пошепки, до нього заговорило: «Сину мій, чи не вдарився ти, чи не болить у тебе, чи все у тебе добре?»

Ось серце матері. Якщо навіть діти її б'ють і виганяють – вона любить дітей. Якщо навіть вона згрішила в молодості і не виховала, як слід, свою дитину, вона любить цю дитину. А молитва матері – це найсильніша молитва на Землі, яка може бути. І якщо мати молиться від всього свого серця з любов'ю про свою дитину, вона її обов'язково вимолить. Господь молитвами матері з дна моря піднімає тих, хто втонув.

Так само і з Церквою. Ми можемо зараз молитися і повинні саме молитися. Нехай нас гонять, виштовхують, б'ють, але це наш народ і ми несемо за нього відповідальність перед Богом. А Бог – Отець у нашому домі. І кому Церква не мати, тому Бог не Отець. І заради спасіння, заради любові нашої до свого народу, ми повинні молитися, як молиться мати навіть в якої виривають серце. Тоді обов'язково Господь врятує народ. Яким чином? Не простим і не лагідним чином, як спасаються виховані діти. Через скорботи, через хвороби, через проблеми, через каліцтво, через страждання. Отак рятує по молитвах матері Господь її дітей завжди. Коли приходить син, як блудний син з притчі євангельської, до батьків і каже: «Я згрішив. Я не слухав тебе, мамо, і батька, я жив своїм умом. Я вигнав тебе з дому. Прости мене».

Якщо ми будемо всією Церквою так молитися, адже ж ви розумієте: нас можуть вигнати звідусіль, з наших храмів, монастирів, але з Церквою нічого не станеться. Це все одно, що стару матір вигнати з дому, але вона від цього не помре, буде десь скитатися. Так і ми будемо скитатися і молитися. Якщо будемо молитися від всього серця, з любов'ю про наш народ, щоби Господь врятував його, то через скорботи, через проблеми, через біль народ отямиться і прийде, повернеться до своєї матері, історичної Церкви, якій тисячі років. І скаже: «Мати, прости мене! Навчи мене, як жити так, щоб цього ніколи більш не повторилося. Візьми мене під свій покров». І Церква відповість: «Сину мій! Я так довго цього чекала. Тепер ми будемо разом і разом з нашим Отцем – Богом! Вставай з колін, все буде добре».

Митрополит Черкаський і Канівський Феодосій

Проповідь в Архангело-Михайлівському кафедральному соборі м. Черкаси,
22 вересня 2024 року

Джерело