Роздуми архімандрита Маркела (Павука).

Дорогі браття й сестри, ми щасливі, що належимо до Єдиної Святої Соборної та Апостольської Православної Церкви. Однак, мабуть, кожен із нас задумувався над тим, чому православних християн не так вже й багато, на відміну від католиків чи мусульман, яких  у світі по мільярду. На жаль, і серед тих, хто називає себе православним і стверджує, що вірує в Бога, є люди, які роблять це формально, без переміни способу життя.

Це доволі складне питання висвітлює недільне євангельське читання: «Вийшов сіяч сіяти своє зерно. Коли сіяв його, одне впало при дорозі і було витоптане, і птахи небесні визбирали його. А друге впало на каміння та, зійшовши, всохло, бо не мало вологи. Інше впало серед терня, і як виросло терня, то заглушило його. Ще інше впало в добру землю і, зійшовши, дало врожай у сто разів» (див. Лк. 8:5–8).

Коли Христос розказав цю притчу, то виголосив: «Хто має вуха, щоб слухати, – хай слухає!»

Учні запитали, що означала ця притча.

Він пояснив: «Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а іншим – у притчах, щоб дивилися – і не бачили, щоб слухали – і не розуміли» (див. Лк. 8:9–10). Тобто Христос говорить, що духовну науку не так просто зрозуміти, і далі пояснює учням значення цієї притчі. Зерно – це слово Боже; а те, яке падає при дорозі, означає людей, що слухають, але до них потім приходить диявол і краде слово з їхнього серця, щоб вони не повірили й не спаслися (див. Лк. 8:11–12).

Пам’ятаю з дитинства, як у нас усе село дружно ходило в неділю та святкові дні до церкви, а потім на початку 70-х років побудували торговий комплекс із великим залом кафе. І більшість людей відразу після богослужіння стала завертати туди, де рікою лилися пиво, горілка і вино. Усе це супроводжувалося не лише веселощами, а й сварками та бійками. Ось так диявол за білого дня духовно обкрадав тих людей, які ще нещодавно були в церкві, слухали Євангеліє та молилися.

Біда, коли свята закінчуються не доброчинністю, місіонерським служінням, а лише пихою, марнославством, черевоугодництвом та випивкою, і це вважається  найвищим виявом любові.

Зерно, що впало на камінь, – це ті, хто чують Слово Боже і з радістю його приймають; але, оскільки не мають кореня, тобто не вкорінені в церковній традиції, то в добрі, спокійні часи вірують, а під час випробування віри відпадають (див. Лк. 8:13). Нині ми спостерігаємо, як це відбувається. За словами владики, на початку 90-х років, коли припинилося атеїстичне гоніння на Церкву, багато людей прийшло до нас, вони прийняли священство і навіть архієрейський сан; проте тепер, коли почалося випробування віри, вони відпадають від Церкви або схиляються в розкол.

Зерно, що впало в терня, – це люди, які слухають Слово, але через житейські турботи, багатство й насолоду зерна віри в них не дозрівають (див. Лк. 8:14). Ми теж це постійно спостерігаємо. Душа кожної людини за природою християнка, бо прагне до добра та світла, але через житейську метушню, гонитву за статками та насолодами все добре, що заклав Творець, пригнічується, і вони не дають добрих плодів, навпаки, поширюють навколо себе злобу, недовіру, ненависть, влаштовують революції та розв’язують війни.

Лише зерно, яке падає на родючу землю, а це ті, хто, почувши Слово, зберігає його в доброму і чистому серці, приносять плід у терпінні. І знову Христос Спаситель завершує Своє повчання вигуком: «Хто має вуха, щоб слухати, – хай слухає» (див. Лк. 8:15).

Час задуматися: до якої категорії людей належимо ми з вами?

Навряд чи хтось із нас може сказати, що він із тієї категорії людей, які так обробили своє серце сльозами покаяння, що в терпінні дають плід сторицею.

Євангеліє всіх  закликає потрудитися над тим, щоб злий дух не мав до нас доступу та не крав у нас зерна благочестя. Найкраще від диявольських спокус захищає молитва, тільки б ми звершували її уважно. Якщо серце наше через накопичення нерозкаяних гріхів стало твердим, як камінь, то потрібно покаятися. Якщо всі наші побожні наміри глушить житейська метушня, то, попри всю зайнятість, нам потрібно знаходити час, особливо в неділю та свята, щоб прийти в храм, помолитися і покаятися. Якщо ми намагатимемося так робити, то не залишимося в духовному житті без плоду.

Окрім того, ця притча вчить нас самозречення, бо лише ті зерна проростають, які самі зникають і дають силу життя іншим. Доки ми думаємо, що щось значимо в цьому світі, що з нами зобов’язані рахуватися; доки у нас з іншими людьми лише сугубо меркантильні взаємини, доти ми не дамо доброго плоду.

Коли нас, єпископів і священників, нині огульно, без суду та слідства, звинувачують у колабораціонізмі, то, хоча ці слова надумані й мають наклепницький, неправдивий характер, усе-таки потрібно задуматися над тим, чому люди не сприймають слова нашої євангельської проповіді і не вірять їм. Легше за все звинуватити цих людей у лукавстві, злості, сказати, що ці люди безбожники. Але чи не дали ми самі приводу нас звинувачувати тим, хто постійно шукає приводу (див. 2 Кор. 11:12)? Чи всі ми раніше достатньо працювали над тим, щоб викорінити зі свого серця гнів, підозрілість, немилосердя? Чи не спокусили ми багатьох людей своїм грошолюбством, чепурністю, дорогими шатами, нестриманістю у вживанні спиртного, розпутними поглядами чи навіть діями? Виходить, що ми свідомо самі сіємо не зерна Слова Божого, а терня нечестя. А тому нема чого дивуватися, що нині це терня виросло й намагається цілковито заглушити проповідь Євангелія через заборону нашої Церкви.

Святитель Іоанн (Максимович), який спочатку закінчив нашу духовну школу, далі був єпископом Чернігівським, а на старості літ, незадовго до смерті, –   митрополитом Тобольським, наставляє нас служити не собі, не своїм пристрастям, а Богу та людям. У книжці «Іліотропіон» («Соняшник») він вчить, як узгоджувати свою волю з волею Божою і які від цього плоди. Він показує, що, як чашечка соняшника завжди повернута до сонця й тому вона дозріває та дає єлей, так само людина, яка свою волю постійно узгоджує з волею Божою, духовно зростає і дає єлей добрих справ.

Отже, дорогі браття та сестри, вчімося завжди узгоджувати свою волю з волею Божою, працювати над очищенням серця сльозами покаяння, проганяти лукавого, який хоче нас обікрасти, уважною молитвою, і тоді нас не будуть лякатимуть постійні переслідування православних християн, ми не зважатимемо, що нас не так багато, як представників інших релігій, тому що важлива не кількість, а вміння та сила протистояти злим силам світу цього. Хто може протистояти злу, той із Богом, а кого зло перемагає, той із лукавим.