Слово духівника Київських духовних шкіл архімандрита Маркела (Павука).

Нині притчею про багату людину, яка зібрала гарний урожай на полі, Церква знову нагадує нам про годину смертну.

Отримавши щедрий урожай, якийсь чоловік міркував сам з собою: «Що мені робити? Нікуди мені зібрати плодів моїх? І сказав: Ось що зроблю: зламаю житниці мої і побудую великі, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє, і скажу душі моїй: душе! багато добра лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселися. Але Бог сказав йому: божевільний! в цю ніч душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив? Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє» (Лк. 12:16-21).

Час біжить дуже швидко. Непомітно пролетів тиждень, як ми збиралися у храмі, так пролетить і другий тиждень, третій, місяць, рік, і всі ми наблизимося до своєї смертної години, хоча багато хто намагається про це не думати, розчиняючи своє життя розвагами. Та й сама життєва суєта, постійні турботи і праці не дають можливості задуматися про сенс існування і про те, що буде потім, коли життя обірветься. Мало хто живе, передчуваючи відчуття вічності вже зараз.

У чому причина цього? Всі ми дуже самолюбиві, і здебільшого нам хочеться жити для себе, в своє задоволення. Але саме в той самий момент, коли ми приймаємо таку думку і починаємо реалізовувати її, раніше фізичної смерті («в цю ніч», як сказано у притчі) настає смерть духовна.

Які її ознаки?

Під її впливом, подібно до занепалого Адаму, багато хто намагається сховатися від Всевидячого Бога за життєвою метушнею, допускаючи сумніви в Його існуванні, а отже, лінуються молитися, ходити в храм, брати участь в Таїнствах. Багато хто намагається виправдати своє маловір'я тим, що в Церкві всі попи – обманщики і нема чого туди ходити. Як наслідок, це призводить до потьмарення розуму, неможливість відрізнити головне від другорядного, нерозуміння суті подій, що відбуваються. Більшість, як ми зараз спостерігаємо, ухиляється в безглузді, провокуючі нестримний гнів і ненависть політичні пристрасті. Деколи хтось приходить до тями і починає відрізняти добро від зла, але без сторонньої допомоги йому не вистачає сили волі і мужності змінити своє життя і рішуче стати на бік добра. Постійні страхи, стреси і переживання через дрібниці з невеликими проміжками штучно створюваних розваг викликають розвиток хвороб, які завчасно зводять нас в могилу.

Чи є вихід з такої плачевної ситуації? Безсумнівно, і він досить простий: треба забути про себе, постаратися умертвити своє самолюбство і почати думати про те, як догодити не собі, а Богу, а також, чим ми можемо послужити іншим людям. Коли ми подібним чином себе налаштовуємо, в нас воскресає справжня, наповнене змістом християнське життя.

Важливим засобом для настрою себе на таке життя є пам'ять смертна. «Пам'ятай про смерть і повік не згрішиш», – вчить премудрий Соломон. Ось чому Церква так часто нагадує про смерть, щоб ми усвідомлювали, що все матеріальне, накопичене нами, ніяк з собою не візьмемо, й думали не про тлінне земне, а про небесне, про примноження в своєму серці лагідності, любові, милосердя.

У цей недільний день Церква також згадує святителя Філарета, митрополита Московського, який засяяв своїми пастирськими чеснотами у ХІХ столітті, преподобного отця нашого Варлаама, ігумена Києво-Печерського, який подизався на цьому святому місці в ХІ столітті, преподобного Олексія Карпаторуського, який, незважаючи на гоніння і переслідування, відродив Православну віру на Закарпатті на початку ХХ століття і грецького старця прп. Порфірія Кавсокалівіта, який жив відносно недавно і спочив у 1993 р. Що було вражаючим у їхньому житті? Всі вони відреклися свого занепалого самолюбного «я» і прагнули жити вічністю, постійно пам'ятаючи про Бога. Коли люди приходили до преподобного Порфірія зі своїми проблемами (а в поліклініці, при якій він служив, їх було чимало), то в першу чергу він радив їм впустити світло в храм своєї душі, тобто згадати про Господа, і тоді темрява проблем розсіється.

Хтось скаже: я пам'ятаю про Бога, молюся йому, але проблем стає не менше, а може, навіть ще більше. Чому так? Як можна зрозуміти з моралі нинішнього Євангелія, так і має бути. Поки ми живемо лише для себе, то духовно мертві, а мерці не відчувають болю ні за себе, ні за інших. Коли ж ми оживаємо духовно, то вчимося по-справжньому співчувати і радіти, починаємо бачити те, що інші в темряві, через умертвління себе гріхами, бачити не можуть.

У скорботах і спокусах треба вчитися дякувати Бога, а не впадати у відчай. Бо саме в скорботах, як співається в стихирі, грішні знаходять розраду. Якщо ми будемо намагатися так жити, тоді смерть не буде для нас страшна, бо, живучи не заради себе, а заради Бога та інших людей, ми тим самим її переможемо і отримаємо життя вічне. Амінь!