Автокефалія – як її одержують?

Тема церковної автокефалії у нас на слуху давно.

З певною постійністю це слово почало звучати в пресі ще на початку дев'яностих років, коли в Україні почали оформлятися розкольницькі структури УАПЦ, а згодом Київський патріархат. Слово це чули ми неодноразово з вуст політиків уже в нульових, а після вісімнадцятого року воно й зовсім не залишає інформаційний простір нашої країни. Втім, за останні три місяці воно звучало, мабуть, частіше, ніж за попередні три десятки років. Зокрема стосовно УПЦ у контексті розмов про її майбутнє.

Я не бачу сенсу міркувати тут про можливість або неможливість автокефалії для нашої Церкви або про те, наскільки скоро це може статися і яких передумов для цього ще не вистачає. Щоб говорити на ці теми, необхідно мати хоча б базову поінформованість про те, яким чином Церква може стати автокефальною. Тобто мати уявлення про, так би мовити, механізм надання автокефалії.

Отже, почнемо спочатку. Єдиного та універсального для всієї церковної повноти механізму надання автокефалії не існує. І дивуватися тут нема чому. У нас, якщо розібратися, і єдиноїзбірки канонічних правил немає. Навіть у невеликій за обсягом «Книзі правил» легко можна знайти взаємовиключні правила, які, однак, не тільки не містять вказівки на те, наприклад, що дане правило скасовує якесь, прийняте раніше, а й наводяться кожне у своєму розділі без взаємних згадок та посилань. Скажімо, відразу чотири Апостольські правила (5, 18, 40, 51) тим чи іншим чином фіксують як норму одружений єпископат. Тоді як уже у 12-му правилі Трульського собору зафіксовано єпископську безшлюбність. При цьому в тексті пізнішого правила немає жодних згадок про правила більш ранні, так само як і немає вказівок на те, що це правило скасовує попередні.

Є правила, які можна правильно зрозуміти лише в контексті часу їхнього складання (заборона обирати Патріарха з єпископів, заборону на користування «мастями запашними» для священнослужителів). Є навіть правила, яких, хоча й вони добре відомі, не дотримуються абсолютно (наприклад, правило щодо віку кандидатів у священство – не молодше 25 років для диякона і не молодше 30 для священика). І при цьому канони залишаються канонами, не втрачають своєї важливості і не втрачають авторитету. Парадокс? Можливо. Проте існуючими канонами і правилами Церква керується століттями і регламентує своє життя цілком успішно.

Чи варто, з урахуванням вищесказаного, дивуватися відсутності єдиного механізму автокефалії? Та й чи є нагальна потреба у його виробленні? Адже досвід показує, що в суперечках народжується не істина, а ворожнеча і поділ.

На сьогоднішній день ми маємо дві моделі.

Модель перша. Церковна спільність, яка бажає автокефалії, звертається до своєї кіріархальної Церкви (Церкви-матері). Для такого звернення повинні бути відповідні передумови: проголошення незалежності державою, на території якої діє Церква, етнічна або територіальна відокремленість цієї церковної спільноти і, найголовніше, прагнення автокефалії має бути спільним для єпископату, духовенства, чернецтва та мирян. Крім того, існують формальні необхідності: так, враховуючи, що єпископську хіротонію можуть здійснювати два або три єпископи (традиційно – не менше трьох), то, відповідно, церковна спільнота повинна об'єднувати не менше трьох-чотирьох єпархій, відповідно мати у складі трьох-чотирьох архієреїв. Крім того, важко уявити автокефальну Церкву без духовних навчальних закладів і монастирів.

Отже, церковна спільність звертається до Церкви-матері – і та відповідно до процедури, прописаної в її Статуті, надає автокефалію. З цього моменту нова Церква стає повністю самостійною та незалежною.

Ця модель надання автокефалії використовується Руською Церквою. Таким чином нею було надано автокефалію Польській, Чехословацькій та Американській Церквам. Подібним чином зробила в поточному році і Сербська Церква, подарувавши автокефалію Македонської Церкви.

Прихильником другої моделі є Константинопольський патріархат. З його точки зору, виняткове право надання автокефалії має єдино Вселенський патріарший престол. По суті, і процедура, і передумови тут ті самі, що й для першої моделі. Різниця лише в тому, куди звертатися по автокефалію – до Церкви-матері або на Фанар. Як наслідок, кожну з новітніх автокефалій, надану будь-якою іншою Церквою, Константинополь або заперечує, як у випадку з Американською Церквою, або дублює, видаючи власний Томос про автокефалію, як це було з Польською та Чехословацькою Церквами.

Донедавна прихильники константинопольської моделі охоче апелювали до того факту, що автокефалії, надані крім Константинополя, не гарантують суб'єктності Церкви у світовому Православ'ї. Прикладом цього може бути Американська Церква, яку навіть після надання їй автокефалії 1970 року Помісні Церкви продовжують розглядати фактично як митрополію Московського патріархату.

Це певною мірою давало можливість міркувати про те, що перша модель є не більш ніж приватною позицією Руської Церкви. Однак події останніх років здатні похитнути таку переконаність. На прикладі поспіхом створеної Константинополем ПЦУ, зі скрипом прийнятої в спілкування, крім самого Константинополя, лише трьома Помісними Церквами, можна наочно переконатися, що константинопольський Томос сам собою ще не є гарантією суб'єктності у світовому Православ'ї. Та й Сербська Церква, яка надала автокефалію Македонській Церкві, ясно дала зрозуміти, що перша модель ніяк не може вважатися виключно російською.

Як би там не було, а обидві моделі об'єднує між собою третя необхідна складова: автокефалія тільки тоді може вважатися такою, що відбулася, коли нова Помісна Церква буде визнана в автокефальному статусі іншими Помісними Церквами.

Останнє, на чому хотілося б окремо звернути увагу, – той очевидний факт, що церковна незалежність не незалежність державна. Автокефалія не проголошується, не оголошується в односторонньому порядку, не ініціюється вольовим рішенням світської влади і не може стати результатом якоїсь «церковної революції». Проте останнього не може бути незалежно від питання автокефалії. Оскільки Церква Христова та революція – поняття несумісні. Тому спільнота, всередині якої можлива революція, може бути будь-чим, тільки не Православною Церквою.

Протоієрей Володимир Пучков

Теги

Опубликовано: ср, 22/06/2022 - 20:27

Статистика

Всего просмотров 5,636

Автор(ы) материала

Социальные комментарии Cackle