Святі, незважаючи на свій суворий подвиг, до інших проявляють велику любов, смиренність і простоту.

Авва Пимен, молитовний стовп, без сну і в бадьорості випромінював вогняну молитву.

Він піднімав свої руки, і інші бачили, як його пальці ставали полум'ям, палали вогнем. Все тіло його було в молитві. У вогняній молитві! Одного разу, сідав авва на стасидію трохи відпочити і бачить біля себе іншого ченця, якого долає сон. Святий не став будити його, чи не штовхнув у бік, кажучи: «Прокинься, християнин мій, прокинься!» – а взяв і підставив йому своє плече, потім уклав його собі на коліно. Знаєш навіщо? Щоб втомленому ченцеві краще спалося, щоб той трохи відпочив. Авва посилив свою молитву. І за себе, і за свого друга-ченця, який спав. Добра справу, правда? Нічого не скажеш. Доброта! Суворий до себе, поблажливий до інших.

Поблажливий не в тому сенсі, що він балує іншого і каже: «Це не гріх, це не має значення, робіть що хочете, грішіть вільно». Я не це маю на увазі. Вірю, що і ти, розумієш, про що йде мова. Але деякі не розуміють те, що ти говориш. Тобто говориш їм одне, а вони це сприймають зовсім по-іншому. Але ти розумієш мене. Треба бути чесним із самим собою. А чесний з самим собою не той, хто говорить: «Аборт – це не гріх. Перелюб не гріх. Курите? Нічого страшного в цьому немає». Це не є чесністю. Це справжнє розслаблення і знеособлення. «Немає нічого гріховного. Все дозволяється».

Я не це сказав. Але кажу, що коли до тебе прийде людина, яка трудиться і падає, то не добивай її. Я це маю на увазі. Покажи їй свою любов, поблажливість, співчуття, розуміння і скажи: «Все в порядку, він заснув сьогодні, здолав його сон в церкві. Але завтра таке може статися і зі мною», – або: «Хіба я ніколи не засинав?»

І мене, коли я стояв перед Святим Престолом, що не долав сон? Я мало не впав через це. Але винен був не я, а півчі церкви. Співали розслаблено, і я ледь не заснув. «Трошки голосніше, мій християнин, ти ж співаєш, Богу нашому! Співай всім своїм серцем, з ретельністю і натхненням!» Чи не так?

Ось що значать аскеза і подвиг. Це і є самопожертва в Церкві.

А що робимо ми? Нічого. Ми просто протягуємо наші руки і говоримо: «Господи, коли Ти посилаєш нам дощ, ми не тримаємо над собою парасольки». Одна дитина до мене підійшла, виправдовуючи себе за непідготовленість до уроків: «Коли Господь посилав дощ і роздавав розум, я тримав парасольку». Відповідаю йому: «Те, що ти говориш, неправда. У кожного з нас свій дар. Кожен може чогось досягти. У тебе теж є розум. Можливо, ти і не вирішуєш важких завдань і не станеш вченим-астрофізиком, але ти теж можеш отримати диплом, вступити до університету і закінчити його. Знайди тільки свій дар!»

Коли ж Господь нам посилає Свою благодать, що ми робимо? Йдемо і простягаємо свої руки, і знаєш, як ми це робимо? Як роблять маленькі діти, коли роздаєш їм в руки карамельки? Або коли беремо антидор і хочемо взяти побільше? Побільше в свою жменю. Ось цей рух і описує нашу аскезу, яку ми здійснюємо в Церкві.

З книги о. Андрія (Конаноса) «Любов назавжди»

Переклад з новогрецького Сергія Рудька