Протопресвітер Гавриїл Костельник як проповідник

Історичний екскурс від духівника Київських духовних шкіл архімандрита Маркела (Павука).

2013-го виповнилося 65 років з дня смерті протопресвітера Гавриїла Костельника. Отець Гавриїл народився 15 червня 1886 р. на території сучасної Сербії в давньому українському поселенні Руський Керестур (тодішня територія Австро-Угорщини). 1907 р. він вступив до Львівської духовної семінарії. Потім навчався у Фрібурзькому університеті в Швейцарії, де за два з половиною роки отримує ступінь доктора філософії. 1915 р. у Львові він приймає сан священика. З 1920-го до 1929-го працював редактором суспільно-релігійного журналу «Нива». Також був викладачем Львівської духовної семінарії. З 1940 р. – настоятель Преображенської церкви у Львові.

1945 р. отець Гавриїл очолив ініціативну групу, яка займалася приєднанням греко-католиків до Православної Церкви. 26 лютого 1946 р. у Києві отець Гавриїл офіційно став членом Руської Православної Церкви. 8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся Собор греко-католицького духовенства, делегати якого прийняли рішення про приєднання до Православної Церкви. Протопресвітер Гавриїл Костельник був одним із головних діячів цього Собору.

Церковна та громадська діяльність отця Гавриїла викликає жваві дискусії серед істориків. На основі архівних документів дослідники доводять, що приєднання уніатів до Православної Церкви відбулося насильницьким способом, за прямою вказівкою Сталіна[1]. Не будемо заперечувати, цей процес дійсно відбувся не без участі державних органів влади. Але коли глибше знайомимось з працями отця Гавриїла, то стає очевидним, що ще 1939 р. (тобто задовго до проведення акції з ліквідації УГКЦ) він був глибоко переконаний у згубному впливі Римо-Католицької Церкви, і особливо унії, на український народ. «Православ'я видержало й перенесло довговікове магометанське ярмо, видержало й усякі переслідування від напасників латинян. А унія? Вона ніде не мала життєвої сили. Чому? Тому, що унія не має кореня. Вона тільки штучний твір, лихе насіння», – так пояснював уніатам причину свого навернення до православ’я о. Гавриїл Костельник.

20 вересня 1948 р. на порозі Преображенської церкви у Львові рука невідомого вбивці стратила отця Гавриїла. Причини та обставини цього злочину залишаються до кінця нез’ясованими. Одні дослідники наполягають на тому, що вбивцею був співробітник НКВС, який так, на їхню думку, замітав сліди злочину – насильницького приєднання греко-католиків до православ’я. Інші вважають, що вбивство було помстою отцю Гавриїлу від організації ОУН-УПА.

Протопресвітер Гавриїл Костельник залишив значну богословську спадщину. Знавцям в галузі богослов’я і церковної історії відомі його твори: «Апостол Петро і римські папи, або Догматичні підстави папства», «Як римські теологи воюють», «Викляті святі – Кирило і Мефодій», «Розвиток папства в перші п’ять віків», «‟Непомильність” папи і Римської Церкви», «Примат Латинської Церкви і уніатські Церкви», «Римська Церква і єдність Христової Церкви»[2]. Крім цих творів, отець Гавриїл написав багато апологетичних і полемічних трактатів. Дуже цікавими є його вірші та оповідання, літературно-критичні нариси, які в 20-30-ті рр. ХХ ст. публікувалися майже в кожному номері журналу «Нива», що виходив у Львові, а також у часописах «Дзвони» та «Божі сліди»[3]. До того ж отець Гавриїл здобув ступінь доктора філософії Фрібурзького університету, і його філософські праці теж добре відомі[4].

Та портрет отця Гавриїла видається незавершеним без дослідження його проповідницького спадку. У фундаментальній монографії сучасного науковця Ліни Михайлівни Вежель «Філософсько-естетична та літературна діяльність Гавриїла Костельника у руслі духовних процесів України першої половини ХХ століття» про його проповідництво нічого не сказано[5]. Так, отець Гавриїл був видатним богословом, філософом, поетом і літературним критиком свого часу, але дослідники його творчості інколи свідомо, щоб догодити секулярному духові часу, а часом і несвідомо, забувають про те, що передусім отець Гавриїл був священиком, а це означає, що він не міг не любити свою паству й щиро переживав за те, що вона знаходиться поза спілкуванням із Православною Церквою[6]. І всю свою працю і навіть життя він присвятив тому, щоб виправити це становище[7]. На наш погляд, у цьому можна переконатися не за допомогою його богословських і філософських творів, а його проповідей. Їх важливо дослідити ще й тому, що до цього часу ім’я отця Гавриїла є каменем спотикання як для греко-католиків, які вважають його зрадником, так і для деяких православних людей, котрі сприймають його як криптокатолика.

На думку нашого відомого київського професора гомілетики В. Ф. Певницького, проповідь головно відображає те, чим живе й чого прагне людина свого часу, оскільки цей жанр покликаний бути «великой мироисторической общественной силой, вносящей немалую долю влияния в общую лабораторию народной жизни»[8].

Отець Гавриїл проповідував за кожною святковою і недільною Літургією, і проповіді його завжди були на злобу дня. Про це певною мірою можуть свідчити спогади Світлани Григорівни Романюк, яка доглядає за могилою о. Гавриїла Костельника: «Я знала протопресвітера Гавриіла Костельника з дитячих років. Я ходила в Преображенську церкву, і запам’ятала його великодушним, добродушним, сміливим чоловіком. Він дуже любив дітей. Запам’ятала його проповіді. Він все називав своїми іменами, і служив Господу Богу» (курсив наш. – архім. М.). Утім, із проповідницького спадку отця Гавриїла до нас дійшла відносно невелика частина. Можливо, що це теж є причиною того, що його проповідництво не привертало до себе уваги дослідників.

У додатку до суспільно-релігійного журналу «Нива» за 1933 і 1934 рр. вміщено проповіді, які мають підзаголовок «голошені до радія». Тобто це слова,що були розраховані на широку аудиторію слухачів радіо, яке в той час стало доступним населенню Західної України під владою Польщі[9]. Тут надруковані проповіді, виголошені 1932 р. на Благовіщення, на Вознесіння Господнє, на Воздвиження Чесного Хреста, у дні святого Димитрія та Непорочного зачаття; 1933 р.: на Різдво Пресвятої Богородиці, на Введення, на Святителя Миколая, на Новий рік, на Христове Воскресіння; 1934 р.: на Різдво Христове, на Вознесіння Господнє і на Стрітення. Всього 14 проповідей.

Трохи раніше, 1922 р., у журналі «Нива» в гомілетичному розділі надруковано його слово з дещо своєрідною назвою: «Проповідь на котру-небудь неділю в літі. О праці»[10]. 1925 р. у цьому ж журналі вийшла друком його проповідь на 11 Неділю по П’ятидесятниці. Ще одну проповідь було надруковано в журналі «Мета» (№ 4, 1936 р.).

Перш ніж заглибитися в зміст цих проповідей, згадаймо, якими були ці роки для Центральної і Східної України, а також для Поволжя й Кубані та інших місць Росії. Це роки так званого розкуркулювання і насильницької колективізації. А 1932–33 роки – роки голодомору та масових репресій духовенства й інтелігенції[11].

Про що говорив тоді у своїх проповідях отець Гавриїл? Чи відображався цей складний історичний період у його словах? Слід зауважити, що всі проповіді отця Гавриїла можна віднести до напрямку, характерного для західної католицької гомілетики, який архієпископ Полоцький і Глубоцький Феодосій (Більченко) у своєму підручнику з теорії церковної проповіді називає «риторико-теологічним». Тобто проповіді отця Гавриїла насичені богословським змістом і витончені за формою. Відмінність проповідей отця Гавриїла від проповідей сучасних йому греко-католицьких проповідників, на нашу думку, в тому, що він весь час намагається західну схоластичну форму наповнити живим змістом, поєднати з реаліями життя. Також його проповіді свідчать про те, що він був людиною надзвичайно ерудованою. Отець Гавриїл майстерно володів українською мовою. Правда, ця мова, якою розмовляли в Галичині в першій половині ХХ ст., певною мірою зазнала австрійського й польського впливу, а тому в ній багато польських і німецьких слів. Її складно сприймати сучасному читачеві. Щоб відчути весь колорит того часу й не загубити, або не переінакшити при перекладі сучасною українською мовою важливих думок отця Гавриїла, витяги з його проповідей залишаємо в оригінальному вигляді.

Актуальність, живість і неперевершеність слова особливо можна відчути на прикладі публіцистичної проповіді отця Гавриїла, яку він виголосив на Різдво Богородиці у 1933 р. Цю проповідь ми розглянемо найдетальніше. Вона складається з 4 частин. У першій, без чітко окресленого вступу, о. Гавриїл, не заглиблюючись в зміст самого свята, відразу прагне розкрити таїну «рештки» ізраїльського народу, про який пишуть святі пророки:

«Пречиста Діва, Котрої Різдво нині ми святкуємо, апостоли й ті святі з ізраїльського народу, що прийняли Христа Господа й вірно служили Йому, се та свята ‟решткаˮ з ізраїльського народу, той ‟Новий Сіонˮ, про котрий предсказували пророки, що він спасеться і принесе спасення світові. Великі-найбільші обітниці дав Господь тому ‟новому Сіоновиˮ через уста пророків: І назвуть твоїх синів святим народом, Господніми відкупленими (Іс. 62, 12)»[12].

Як бачимо, проповідь починається дуже урочисто, у пророчому стилі. Такий стиль (наслідування святих пророків) радив використовувати священикам у  проповідях відомий французький гомілет Б. Жибер (1657–1731)[13].
Далі о. Гавриїл поєднує зміст свого слова з сучасними реаліями. Тоді як Європою поширювались комунізм і фашизм, а на Русі атеїзм проголосили державною ідеологією, зробити це було дуже важливо, щоб підтримати віру в народі. Отцю Гавриїлу це вдається прекрасно. «І ми є свідками, – говорить він, – що сі пророцтва сповнилися в цілій дотеперішній історії у всіх і всяких народах, хоч не раз могло здаватися, що їх правдивість хитається, а сила вривається, та все-таки оконечно приходило славне і світле воскресення Божої правди й сили»[14].

У другій частині проповіді отець Гавриїл звертається вже конкретно до нашого багатостраждального розділеного українського народу:

«Дорогі браття! Цілий світ стогне і нарікає на нужду й горе, що його тиснуть. А ми, Українці, мабуть найбільше маємо чого нарікати, бо наша недоля тяжча, ніж недоля інших європейських народів. На найплодючішій землі під большевиками наш нарід з голоду загибає — не тисячі, міліони вимерли і вимирають у страшній неволі духа і тіла. Співчуваємо з ними, як рідні з рідними й журимося: що ж буде з нашим безталанним народом? Яка наша будучність? Се щоденна наша гірка розмова. Та подумайте, дорогі браття, по Божому, й скажіть: як жеж могло би бути інакше на світі, ніж є? Зважте добре: від соток літ – не десь в якійсь поганській Содомі і Гоморі, а таки в християнському світі – діється безупинна провокація Бога й Христа Спасителя. Невжеж нема Бога, невжеж слово Христове стратило силу і значіння? Стрясіть зі своєї душі памороку буденного життя й уявіть собі так живо, якою живою є дійсність, що Бог се не казка, не видумка, а найбільша правда. Невжеж не буде Бог відповідати на вікову людську хулу і провокацію? Невжеж дозволить Творець і Володар світа збунтованим людям буяти без кінця, щоб їх безбожні мудрощі і хотіння виходили на верх і не захиталися, не роздерлися, не засоромилися? Ні, се неможливе. ‟Бог не платить кожної суботиˮ, але Божа відповідь ‟палець Божийˮ, Божа кара мусить прийти на ворохобників у Новому Завіті, як приходила на ворохобників у Старому Завіті»[15].

Ці слова отець Гавриїл проголошує з великим болем за український народ. Це свідчить про те, що він, як українець і як священик, дуже любив свій народ, переживав за нього, бо без натхнення Словом Божим і без любові до народу, як пише вже цитований вище професор гомілетики КДА В. Ф. Певницький, не може бути доброго пастиря і проповідника[16].

У третій частині проповіді отець Гавриїл згадує єврейський народ, який у стародавні часи також згрішив боговідступництвом (хоч і не цілковитим), за що був тяжко покараний Богом:

«Жиди, вибраний старозавітній нарід, виреклися Бога тільки наполовину, бо задержали свою стару віру, тільки не приймили її новозавітного доповнення (не приймили Христа), а як тяжко покарав їх Бог за се! Буквально сповнилося на них прокляття, яким загрозив їм Мойсей, якщо відступлять від Божого закону. Ось слова Мойсея: та якщо не будеш слухати голосу Господа, Бога твого…тоді прийдуть на тебе всі ті прокляття… і будете викоренені з землі, до котрої йдете, щоб її посісти. І розпорошить тебе Господь поміж усі народи від кінців землі і аж до кінців землі (Втор. 28, 15–66)… Дивним дивом жидівський нарід не загинув донині, хоч усі його сусідські народи, що з ним жили, давно пропали, а він жиє й нині, бо так хоче Боже Провидіння, щоби був живий свідок правдивости і сили Божих слів»[17].

З цієї та інших частин проповіді можна побачити, що отець Гавриїл дуже добре знав Святе Письмо як Старого, так і Нового Завіту і постійно у своїх думках опирався на нього[18]. Це означає, що всі його проповіді насичені церковно-біблійним духом, яким, на думку професора В. Ф. Певницького, найбільше церковні промови відрізняються від світських[19].

У четвертій частині отець Гавриїл ставить кульмінаційне питання:

«Невже ж, дорогі браття, цей небесний цар мав би бути байдужий на новозавітних ворохобників? А новозавітні ворохобники гірші від старозавітних, бо вони відкинули не тільки Христа Господа, але й Бога Отця, всяку релігію, все, що Боже; людину проголосили за звіра, глузують собі зі всяких Божих заповідей і ще хочуть усім людям накинути свою безбожність, викорінити ім’я Боже з землі. В історії нечувана річ, щоб держава всіма способами переслідувала всяку релігію – вперше се сталося під час французької революції, що зірвалася 1789 р.; в наших часах та божевільна система панує в большевії; а всюди в світі є такі партії, що готові те саме робити.
Ось, дорогі браття, такий сумний стан нинішнього світа. Світ відпав від Бога! Найблизші Богу, сини Христового світла, сини благодати й правди, відпали від Бога!» (виділено нами. – архім. М.)[20].

Варто звернути увагу на те, як проповідник ставився до Руської Православної Церкви ще задовго до приєднання до неї. Він не вважав, як сучасні йому католики, православних схизматиками, а називав їх найближчими Богу, синами Христового світла, синами благодаті і правди.
Отець Гавриїл продовжує:

«Як було в часах релігійного упадку старозавітного Ізраїля, так і тепер в часі упадку новозавітного Ізраїля!Устами пророка Єремії нарікав Господь Бог: Подвійну злобу поповнив нарід мій: мене, жерело живих вод, опустили, а викопали собі цистерни, цистерни діраві, що не можуть задержати води (Єр. 2, 13). Слово Господнє мають за ганьбу і не кохаються в ньому (Єр. 6, 10)…

А Мойсей погрожував: І будеш вполудне вкруг себе нащупувати, як нащупують сліпі в темноті; а не будуть щаститися твої дороги; тай будеш гноблений і шарпаний день у день, а не буде того, хто вибавив би тебе (Втор. 28, 20). І будеш їсти тіло синів твоїх і дочок твоїх у тім облозі і в тому пригнобленню, яким тебе притисне ворог твій (Втор. 28, 20). О, Боже, святий! Які непомильні твої слова і вічні! Так воно й нині діється, як кажуть сі слова вперед 3 000 років. Безбожна новочасна мудрість обіцяла рай на землі, обіцяла всякі достатки, свободу, якої ще не бувало, обіцяла найніжніші обичаї, де вже не буде убійства, ні крадежі, ні війни, ні ненависти, а до чого довела? Довела до людоїдства, до голоду, що міліони нещасних людей валить до гробу, довела до кари смерти «за стриження колосків», щоб їх зерном рятуватися перед голодовою смертю; довела до загального застою, безробіття, до загальної ненависти народів, до безсердечної тиранії, довела до того, що світ не може з війни вилізти, безупинно про війну говорять і пишуть, війни бояться, до війни ладяться… Ось так богатіє той, хто без Бога хоче багатіти: коли думає, що вже допняв ціли, тоді все розсипується в порох, рветься, валиться… Безбожницька новочасна мудрість се та мудрість людська, про котру каже святе Письмо, що вона є безглуздям перед Богом. І цілий нинішній світ мусить терпіти задля сього скривлення людського розуму»[21].

І завершує проповідь отець Гавриїл усе-таки оптимістичною мажорною нотою.

«Дорогі браття! Пригадаймо собі, скільки мусіли терпіти перші християни, щоб зломилося поганство старинного світу. Нам судилося терпіти, щоб зломилося новочасне поганство, щоб Христос Господь знову побідив світ. Не падайте духом – до великого ви покликані. Майте перед очима «новий Сіон»: Христа Господа, Пречисту Діву, апостолів – і пам’ятайте, що не бувають застиджені ті, що на Бога надіються» (Іс. 49, 23). Амінь»[22].

Наступна проповідь, яку отець Гавриїл виголосив 1933 р. на свято Введення в храм Пресвятої Діви Марії, має морально-практичний характер. Вона починається цитатою зі Святого Письма: Прийдіть до мене всі утомлені і обтяжені і я упокою вас (Мф. 11, 28). У цій проповіді отець Гавриїл, так само як і в попередній, не розкриває сам зміст свята, а намагається аргументовано, спираючись на тексти Святого Письма, пояснити, для чого потрібно ходити в храм.

«Дорогі в Христі! Свято Входу Пречистої Діви в храм пригадує нам, що й ми повинні до церкви ходити й з церквою жити. Коли Пречиста Діва, Мати Іісуса Христа, Мати Божа з Божого провидіння виховалася при церкві, то вже з того одного повинні ми зрозуміти, що церква найбільше зєднює нас з Богом, що вона дає нам найбільше добро. Тому нинішня наука буде про вагу церкви в нашому життю»[23].

Так почав свою проповідь отець Гавриїл. А далі, у наступних чотирьох частинах, він просто, ясно і переконливо пояснює, що «Церква се Божа школа на землі…. Така школа, до котрої ходять ученики через ціле своє життя, непримушені, а зі своєї доброї волі, бо самі на собі досвідчають, що церква дає їм найбільше добро, яке в життю взагалі можна знайти… Безперечно, Христос Господь є всюди з нами, де тільки його шукаємо, де до нього звертаємося, та передовсім є він з нами тут у Божому домі, у своїй школі»[24].

У другій частині проповіді о. Гавриїл аналізує аргументацію тих, хто говорить, що буцім Церква приносить не радість, а смуток у життя, що вона придушує життя й обожнює смерть.

«Вже старинні погани обвиняли Христову віру, а властиво христіян задля їх віри, що ніби вони є «ворогами людського роду». Христова віра ніби понура, не дозволяє свобідно уживати земського щастя, каже відрікатися від усіх земних радостей, придушує життя, а обожує смерть… Такі закиди проти Христової віри висувають і нинішні погани-безбожники, що виродилися з христіян, утративши Христову віру та її змисл. Та як тяжко вони помиляються! Не смуток і резиґнацію з життя приносить Христова віра, а радість і збагачення життя. Сам Христос назвав свою науку ‟Євангеліємˮ, а се грецьке слово значить: добра, радісна вість, добра радісна наука… Христос каже про себе: Я прийшов, щоб життя мали і надто мали» (Ів.10,10). Я є дорога, правда й життя (Ів. 14, 6). Хто слухає мого слова і вірить у Того, хто послав мене, має життя вічне і на суд не прийде, а перейде від смерти в життя (Ів. 5, 24). Ось, дорогі браття, Христова віра дає нам життя сильніше навіть від смерти – життя вічне. І приносить пільгу для земського життя, якої ніхто інший не може нам дати: Сліпі прозирають, хромі ходять, прокажені очищаються, глухі чують, мертві воскресають, убогим проповідується радісна потішаюча наука (Мф. 11, 5)»[25].

У третій частині о. Гавриїл говорить, що «Христос Господь говорить до нас і тверді слова: Коли хтось хоче за мною йти, нехай відречеться й візьме свій хрест і за мною йде (Мар. 8, 34)[26]. Але цей хрест не накладає на нас Спаситель, пояснює проповідник, це хрест нашого земного життя. Христос не обтяжує нас, а, навпаки, хоче нам допомогти нести цей хрест із терпінням.
І в останній, четвертій, частині проповідник наголошує, що і саме терпіння приносить нам винагороду:

«Нема й ніколи не було між людьми такої безглуздої науки, котра вихвалювала би терпіння ради самого терпіння, а не для якогось зиску. А нема й ніколи не було між людьми такої науки, котра нагороджувала би терпіння таким безмежним зиском, як Христова наука. За терпіння вона дає Царство Небесне, вічне життя в спільности з самим Богом… Се небесне щастя почасти на нас сходить, дає нам себе пізнати вже тут у земському життю. Деж як не тут у Божому домі, зазнаємо ми найбільшого, найчистішого, найповнішого щастя? Коли на Різдво ціла церква співає коляди малому Божому Дитяти, коли на Великдень співаємо ‟Христос Воскресеˮ, або хоч би і в звичайну неділю, коли співаємо ‟Єдинородний Синеˮ, ‟Іже херувимиˮ, ‟Свят, свят, святˮ, відчуваємо тоді в душі, що Бога торкаємося… З ранами й недугами на душі і тілі, які задає нам земське життя, приходимо тут до Божого дому, до Христової школи, і находимо тут небесний лік на всяку рану і неміч, находимо нові життєві сили, що нас уздоровлюють, потішають, просвічують і освячують»[27].

І завершує проповідь о. Гавриїл молитвою до Пречистої Діви Богородиці, у якій просить, щоб «цвила Церква Божа в українському народі, щоб видержала навалу пекельної брами… Щоб Церква Божа небо зводила на землю, щоб утрачений рай на землі заступала. Амінь»[28].

Ще одна проповідь, яку ми розглянемо у своєму короткому нарисі, була проголошена також «до радія» в Успенській церкві м. Львова 1932 р. на свято великомученика Димитрія Солунського. Як можна побачити зі змісту, ця проповідь створена під враженням від мучеництва та сповідництва багатьох сучасних о. Гавриїлу єпископів, священиків, інтелігенції, простих людей на теренах Руської землі, що перебувала під владою безбожної тоталітарної влади[29].
Починається проповідь просто, з короткого переказу житія святого Димитрія. А далі словами святого псалмоспівця Давида проповідник виголошує:

«Дивен Бог во святих своїх! Такий оклик, дорогі браття, виривається нам з грудей, коли ставимо собі перед очі історію святих Божих, а особливо історію святих мучеників. Яка моральна сила проявляється в тих людей, що перемогли всі інстинкти людської природи, що відріклися від земських дібр і життя своє віддали за свою св. віру!.. Земські інстинкти бачуть у тому не розум, а катастрофу. А все таки, дорогі браття, не ті інстинкти в праві, а святі мученики Божі. Вони вказують нам правдивий шлях життя, правдиву силу і правдиві скарби. Як було спершу, так є і тепер і так буде до кінця світа: Ми проповідуємо Христа розпятого – для жидів соблазн, для поган посміховище, а для нас покликаних Божу силу і мудрість Божу, бо глупота Божа мудріша від людей, а неміч Божа сильніша від людей (1 Кор. 1, 23–25)…
Такий наш світ, що різні противні сили воюють зі собою, тягнуть нас до себе, ‟а не все золото, що світитьсяˮ, не все добро, що здається добром, не все неміч, що має вид немочі, не все втрата, що здається втратою, не все зиск, що здається зиском»[30].

У другій частині проповідник, щоб підтвердити попередні слова, ставить дуже проблемне у всі часи запитання: які є критерії істини в цьому житті, як відрізнити істину від не-істини: «Як нам, дорогі браття, винайтися в тім життєвім морю?» І відразу, не боячись повторів, відповідає на нього: «Повторяю: святі мученики вказують нам правдивий шлях життя, правдиву силу і правдиві скарби життя»[31]. Далі отець Гавриїл детально, пункт за пунктом, аргументує, чому саме мученики є свідками правдивої віри:

«а) Чим же ж була би Христова віра в історії людства, якби сам Христос не вмер за неї на хресті, якби апостоли – ті, що найближше стояли до Христа і все бачили, чули і знали не жертвували свого життя за Христову віру, якби в перших трьох віках Христова віра не мала безчислених своїх ісповідників і мучеників. Тоді Христос був би тільки одним із фільософів, а його наука тільки однією із фільософічних теорій, що живуть більше в книжках, ніж у самому життю.
б) Кожний свідок правди робить розголос тій правді. Св. Христові мученики робили і роблять розголос найглибшим, найпотрібнішим і найсубтельнішим правдам, які відчиняють нам двері царства небесного…
в) І ще більше! Як у звичайнім людськім життю, старші, сильніші, мудріші, ліпші, працюють для молодших, неміцніших і менше вартісних, так і в релігійно-духовнім життю св. мученики працюють для слабих у вірі, для байдужих і навіть для тих, що ворожо успособлені до Христової віри. Церква се містичне тіло Христове, а святі мученики се найсильніші і найживіші члени того тіла, які передають свою силу слабшим, або завмерлим членам»[32].

У третій частині проповіді проповідник закликає паству придивитися до свого життя: наскільки воно часто буває забите дрібними справами. І ці дрібні речі стають для нас великими, важливими, ‟а найбільші речі – Бог, Христос, друге життя, царство небесне стають для нас наче щось дуже, дуже далеке, чуже і ледве дійснеˮ[33]. Лише якісь надзвичайні випадки в нашому житті – наприклад, смерть близької людини – можуть стряхнути пил буденного, суєтного життя.

«Але нічиє слово не таке сильне, як слово св. мучеників. Вони роздирають наше буденне життя і через продерту його заслону показують нам безмежну дійсність царства Божого… І показують нам святі мученики, яку силу може давати людям жива Христова віра і кличуть нас за собою голосом, який непокоїв святого Августина: Коли могли сі і ті, чому ж не ти, Августине?»[34]

В останній, четвертій, частині проповіді о. Гавриїл закликає всіх до мучеництва, яке в наш непевний час дуже важливе. Тільки, пояснює він, мучеництво буває кровне і безкровне, але цінність їх для Бога однакова.

«Скільки в нинішньому світі поломаного, попсованого, фальшивого – Церква і нарід і саме життя потребує богато-богато мучеників, мартирів для реставрації. Погубні людські змагання в історії ще не були такі виспиціялізовані як нині. З людським добром виспецілізувалось і людське зло. Буденне, плитке, марне життя задумали нинішні люди зробити релігією! Фабрику – церквою! А замулення душі болотом землі задумали утвердити як найвисший закон життя!»[35]

На завершення проповіді о. Гавриїл робить прямий заклик до мучеництва: «О, обізвіться благородні душі, будьте мартирами – свідками для безмежної Божої дійсности. Щоби Божа слава не пропала, щоби людський рід не перевівся»[36]. З цих натхненних, палких слів можна відчути, що отець Гавриїл був безкровним мучеником і був готовим стати мучеником кровним, що й сталося в наступному періоді його життя[37].
Коротко розглянувши проповідницьку спадщину отця Гавриїла Костельника, можемо зробити такі висновки:
    1. Отець Гавриїл, крім того, що виконував великий обсяг науково-дослідницької і літературної роботи, передусім був добрим пастирем Церкви Христової, гаряче любив свою паству і, як можна зрозуміти з його проповідей і наукових публікацій, дуже переживав за те, що в Галичині та на Закарпатті люди перебувають поза спілкуванням з Православною Церквою.
    2. Отець Гавриїл був одним із перших пастирів, хто почав використовувати для проповіді нові технічні засоби масової інформації, зокрема радіо.
    3. Усі проповіді отця Гавриїла вирізняються витонченістю форми та глибоким сердечним змістом. Відчувається, що й проголошувалися ці проповіді з великим натхненням.
    4. У проповідях отця Гавриїла відсутні ознаки ненависті чи зверхності до своїх братів по крові – українців і росіян, які жили на сході України і в Росії в умовах тоталітарної радянської держави. Навпаки, у його словах відчувається велика жертовна любов до своїх братів-страждальців.
    5. Проповідницька спадщина отця Гавриїла, як і його наукові праці, дозволяє переконатися в тому, що справу приєднання греко-католиків до Православної Церкви він робив за покликом своєї душі, а не просто виконував сценарій, написаний безбожною владою.

Архімандрит Маркел (Павук)

Примітки:

1. Див. наприклад: Пігуря О. Гавриїл Костельник та ОУН: проблема стосунків (1941–1948 рр.) / З архівів ВУЧК ГПУ НКВД КГБ. № 2 (33). Київ–Харків, 2010.
2. Див.: Костельник Г., прот. Вибрані твори. К., 1987. 263 с.; Його ж. Вибрані твори. Кам’янець-Подільський, 2008. 338 с.
3. Див.: Вежель Л. Бібліографічний покажчик праць Гавриїла Костельника та матеріалів про нього. К., 2008. У покажчику зазначено 287 наукових і літературних праць отця Гавриїла, 43 науково-літературні рецензії на його твори і 79 розвідок про нього.
4. Сучасний дослідник спадщини отця Гавриїла Костельника О. Петрук так пише про нього: «Високоосвічений (мав два докторати) душпастир, відданий шукач, дослідник, в минулому викладач (заступник професора) Богословської Академії, Духовної Семінарії. У 1920-29 роках — редактор «Ниви», радник і референт Митрополичої Капітули, особа, під час проповідей якої Церква була заповнена студентами, яку поважала інтелігенція, особа, яку цінував Митрополит». Цит. за: Вежель Л. Бібліографічний покажчик праць Гавриїла Костельника та матеріалів про нього. К., 2008.
5. Вежель Л. М. Філософсько-естетична та літературна діяльність Гавриїла Костельника у руслі духовних процесів України першої половини ХХ століття. К., 2003. 336 с. На превеликий жаль, робота дослідниці має політичний цілковито проуніатський і антимосковський характер. Вона не може (чи не хоче) оцінити спадщину отця Гавриїла Костельника «sine ira et studio».
6. Щоб переконатися в тому, що саме так думав отець Гавриїл, варто прочитати його роботу «Апостол Петро і римські папи, або Догматичні підстави папства», де він, наприклад, пише: «Наші батьки стали уніатами, тому що віками довелось їм жити під кормигою народів (поляків та мадярів), які належали до Римської Церкви».
7. У той складний час отець Гавриїл, як відомий пастир і науковець, знаходився певним чином «між молотом і ковадлом». З одного боку, на нього тиснули католики, з якими він внутрішньо на духовному та інтелектуальному рівні розійшовся ще наприкінці 1920-х рр., а з другого – безбожна радянська тоталітарна система, під владою якої він невільно опинився з 1939 р. Ця система хотіла використати його великий пастирський і науковий авторитет у своїх безбожних цілях.
8. Певницкий В. Ф. В каком виде может и должна быть поставлена кафедра гомилетики? // ТКДА. 1863. № 5. С. 40.
9. Цікаво, що більше ніхто з сучасників о. Гавриїла по радіо не проповідував. Мабуть, отець Гавриїл був одним із перших, хто став використовувати технічні засоби масової інформації для проповіді.
10. Костельник Г., свящ. Проповідь о праці // Нива. 1922. № 5. С. 16–18.
11. У Німеччині саме тоді приходить до влади нацистська партія, очолювана Адольфом Гітлером.
12. Проповіди. Безплатний додаток до «Ниви». Ч. 8. Львів, 1934. С. 97–98.
13. Див.: Певницкий В. Ф. Из истории гомилетики: Французская гомилетика из эпохи блестящего развития французской проповеди // ТКДА. 1897. № 1. С. 61.
14. Проповіди. Безплатний додаток до «Ниви». Ч. 8. Львів, 1934. С. 98.
15. Там само. С. 98–99.
16. «Если будет у проповедника это двойное одушевление силой Слова Божия и силой любви к стоящему перед ним народу, тогда ему не надо печься о том, о чем и как ему следует говорить. Душа его изольется в словах, которые без особенного напряжения явятся у него как естественное непринужденное выражение горячего убеждения в спасительной истине, его одушевляющего, его речи будет указывать направление и даст силу и энергию глубокая симпатия к братии своей, сердечное желание возвестить ей то, что полезно или что требуется в их религиозно-нравственном состоянии. И слова эти будут сильны и убедительны и в то же время метки, падая на почву, хорошо известную сеятелю духовного семени» (Певницкий В. Ф. Церковное красноречие и его основные законы. К., 1906. С. 70).
17. Проповіди. Безплатний додаток до «Ниви». Ч. 8. Львів, 1934. С. 99.
18. В особистому архіві отця Гавриїла Костельника є більшість книг Святого Письма українською мовою, переписаних його рукою.
19. «Некоторые из проповедников своё редкое обращение к тексту Библии оправдывают тем, что она в глазах современников, и в особенности интеллигенции, не имеет того авторитета, каким пользовалась прежде, – пишет профессор В. Ф. Певницкий, – и что доказательства из Библии не убедительны для людей нашего просвещенного века. В христианском мире, где должна быть твердая вера в Откровение, подобные отговорки неуместны. Даже если в обществе на самом деле происходит ослабление веры, то и тогда подобные аргументы не могут быть поводом для проповедника пренебрегать библейскими доказательствами. Подобное неуважение к библейскому тексту можно объяснить малым знакомством с ним» (Певницкий В. Ф. Церковное красноречие. С. 196–197).
20. Проповіди. Безплатний додаток до «Ниви». Ч. 8. Львів, 1934. С. 99–100.
21. Там само. С. 100–101.
22. Там само. С. 101.
23. Там само.
24. Там само. С. 101–102.
25. Там само. С. 102–103.
26. Там само. С. 103.
27. Там само. С. 103–104.
28. Там само. С. 105.
29. Отець Гавриїл Костельник, як досвідчений пастир, журналіст і науковець, мабуть, мав доступ до такої інформації і вмів вірно її осмислити.
30. Проповіди. Безплатний додаток до «Ниви». Ч. 1. Львів, 1933. С. 13.
31. Там само. С. 14.
32. Там само. С. 14.
33. Там само. С. 15.
34. Там само. С. 15.
35. Там само. С. 16.
36. Там само. С. 16.
37. Під час Львівського Собору в 1946 році, передчуваючи свої страждання та страждання своїх побратимів, отець Гавриїл Костельник говорив: «Нас чекають різні труднощі, журби і небезпеки. Наші «лісовики» (бандерівці) виступають проти нашої акції з погрозами. В нашій країні Церква відділена від Держави. Церква і духовенство вповні залежні від народу. І ми в журбі за те, щоб усі зміни в нашій Церкві, і в дисципліні, і в обряді, і в звичаях – ішли так мудро і обережно, щоб не відпихати народу від Церкви і не гасити в ньому релігійного духу. Але погляньте на історію і усвідомте собі, що все велике, вагітне великою майбутністю, саме так родилося – в утисках, небезпеках і стражданнях, щоб перейшло найсуворішу школу життя і склало іспит зрілості. Так родилося і саме християнство. Великі труднощі перед нами, та ви, всечесні отці і високоповажані панове, поконайте всі ті труднощі, відкрийте очі незрячим, підбадьоріть малодушних, віддайте всі свої сили для повернення нашого галицького народу до віри своїх предків, до чистої християнської віри, до святого Православ’я» (див.: Костельник Г., прот. Вибрані твори. К., 1987. С. 21). 

Опубликовано: Wed, 03/01/2018 - 15:31

Статистика

Всего просмотров 284

Автор(ы) материала

Социальные комментарии Cackle